шлунку… і нервів уже не лишилося.
– Можливо, й так, – невпевнено мовила Настя.
– Якщо за три роки не отримали ви жодної звістки від Ніни, то нема її вже серед живих, – зітхнула жінка. – Я не раз про це натякала твоїй матері, але вона не хоче мене слухати. Скільки людей їдуть у ту Росію, щоб продатися в рабство і заробити копійчину, а потім не повертаються, зникають безвісти, назавжди. А тепер ще й Стефанівна поїхала… Що ж воно буде? – скрушно похитала головою.
– Валентино Петрівно, вибачте, але я стомлена. – Настя дала знати, що розмова закінчена. – Мені ще треба Барсику їсти наварити, він такий ненажера!
– Може, підемо до мене остограмимося для заспокоєння нервів? – запитала сусідка, важко підводячись.
– Дякую. Я переночую тут, а завтра поїду додому, – сказала Настя, проводжаючи жінку до дверей.
– Зателефонує мати, то накажи їй негайно повертатися! – промовила наостанок сусідка.
– Добре! – кивнула Настя.
Валентина Петрівна пішла, а Настя вийшла надвір, щоб зателефонувати чоловіку – в хаті не завжди був мобільний зв’язок.
– Валеро, я заночую в селі, – сказала йому Настя і пояснила, в чому річ.
За низьким парканом, який відділяв садибу від сусідів з іншого боку, Настя помітила тітку Дусю та її чоловіка дядька Івана.
– Добридень, сусіди! – крикнула Настя.
– О! Настенько, ти приїхала в гості до мами? – привітно запитала жінка, витираючи фартухом руки. – І тобі доброго дня!
Сусід усміхнувся і помахав рукою. Дядько Іван був глухий. Мати розповідала Насті, що він дитиною тяжко перехворів і втратив слух. Та це не завадило йому одружитися з сільською красунею, за якою упадав не один юнак. Їхньому сімейному щастю можна було позаздрити. Подружжя майже ніколи не розлучалося, їх усюди бачили разом, ніби вони прив’язані одне до одного невидимими мотузочками. Одна біда була в родини – жінка не могла довго завагітніти. Але сталося диво: вже коли втратили надію, бо жінці було сорок п’ять років, народився первісток.
– Як там ваш Стьопа? – поцікавилася Настя. – Служить?
– Добре, дитинко, – усміхнулася сусідка. – Залишилося служити до осені.
– Уже недовго.
– Як сказати… Для календаря півроку мало, а для матері розлука зі своєю дитиною така, що місяць здається роком. А де це Стефанівна? – поцікавилася жінка. – Щось я її сьогодні не бачила. Чи, бува, не захворіла?
– Мама поїхала шукати Ніну, – відповіла Настя і розказала про лист.
– Ризиковано, ой як ризиковано! – похитала жінка головою. – Але така вже в неї вдача: як щось надумала, то її не зупиниш. Що поробиш? Мати є мати. Дай Боже, щоб нічого з нею не трапилося та швидше вернулася! А коли ж повернеться наш герой?
Настя ще трохи погомоніла з тіткою Дунею й пішла до хати.
– Барсику,
