Для цього слід було вирушити до муніципального шпиталю.
8
Неприємні спогади обсіли його вже в холі старої двоповерхової споруди, що зараз швидше нагадувала жалюгідний провінційний травмпункт.
– Ми тебе ні про що не питатимемо, нічого не вивідуватимемо. Нам треба небагато. Лише одне: коли зрозумієш, що визрів, коли увімкнеш свій мозок, дай знати – і ми припинимо. Одразу. Та знай. Я не дуже хочу, щоб ти це сказав…
На якусь мить доктор Паскуда навіть заплющив очі, аби хоч не так, одразу, побачити ненависно-знайоме обличчя, що непрохано виринуло йому зі спогадів. Та замість очільника муніципального шпиталю його зустрів помічник окружного прокурора – круглий лисуватий дядечко, схожий на постарілого колобка.
– Генрі Мілфорд, – із гідністю відрекомендувався колобок, змахнувши зі свого темно-сірого ділового костюма в тоненьку смужку крихти щойно спожитого гамбургера.
Ховаючи відразу, доктор Паскуда й собі назвався.
Круглим обличчям Мілфорда пробігла неприязна тінь. Звісно, Сполучені Штати – вільна країна, однак незвичні, нетутешні імена та прізвища досі його насторожували й дратували. Крихітна душа свідомого громадянина, що мешкала в його тлустому тілі, вочевидь, боролася зі спокусою негайно перевірити у цього заїжджого шарлатана наявність Green Card, а коли її, звісно, не виявиться, з почуттям виконаного перед країною обов’язку відправити його на депортацію. Копняком під зад. Не інакше. Колись Генрі Мілфорд працював в еміграційній службі, й риси істинного служаки досі давалися взнаки в різних, іноді до смішного непідходящих оказіях, часом навіть у ліжку з дружиною…
Та він стримався. Цього разу. Широко всміхнувся, демонструючи довкіллю зрадливі шматочки гамбургера, що застрягли поміж зубів. Потис шарлатанові руку. Не по Green Card він сюди прийшов. Green Card зачекає. Дурною перевіркою можна завалити всю справу…
– Як ви це робите? – по-дружньому поцікавився. – Пересадки оті ваші, маю на увазі. Адже на тілах не лишається жодних відзнак… Що відбувається в операційній? Мабуть, щось до біса сороміцьке та непристойне, га? Інакше ви не приховували б деталей…
– Ви б менше харчувались фаст-фудами, містере Мілфорд, – без тіні запопадливого всміхання завважив гість. – Бо за кілька років із неоперабельним ожирінням серця втрапите до нас і матимете нагоду дізнатися.
Генрі Мілфорд розреготався. Дала про себе знати й задишка.
– Ну, так довго я чекати не можу, – абияк відсапавшись, авторитетно повідомив він. – Ми не можемо, – багатозначно виправився. – Нас цікавлять відеозаписи з ваших операцій. Хоча б один. Той, який зробили репортери «Інсайдерса». Покійні репортери «Інсайдерса»… Тоді й повернемо тіло Келлера. Тобто дамо вам можливість вилучити з нього свідомість, від тіла там мало що залишилося. Ми ж дорослі люди, врешті-решт! Якось та й домовимося…
– Саме так, – стримано відповів доктор Паскуда.
Домовлятися він не
