обійшли його ззаду, доки один відволікав спереду. Накинувши на могутню шию аркан, велетня звалили на землю.
Над його тілом здійнявся ніж.
Коли забивали Чаклуна, тринадцятирічного Юрка тримали двоє дужих дорослих чоловіків. Він кричав, видирався, хоч розумів: так треба, інакше вони не виживуть. А потім сталося неймовірне – просто в їхніх руках хлопець почав обростати шерстю, щетинитись іклами, братися звіриними пазурами. Перекидатися на вовка. Усіх присутніх скував невимовний потойбічно-крижаний жах, залунали сполохані крики. Чоловіки скрутили вовка корабельними мотузками й кинули в погріб. Там він і провів ніч. А на ранок знову став людиною і зліг із пропасницею. Кілька наступних днів просто випали йому з життя, розчинилися в тумані спекотних марень й мерехтливо-болючих споминів, з котрих уже не хотілося вибиратись.
Аж раптом на його чоло лягла чиясь маленька прохолодна рука. Іванка. Юрко із зусиллям розліпив очі. У ті кілька днів вона не відходила від нього ні на крок. Виявилася єдиною, хто попри все не злякався кривавого вовкулаки, та ще й дивом умовила матінку Магдалину пускати її до нього в погріб.
Так його тваринна, первісна сутність повернулася до нього. Щойно малий Юрко зрозумів, що здатен перекидатися на вовка, взявся вистежувати дідових убивць. Вибирався поночі крізь вузеньке, дивом незаґратоване віконце погреба і крався до лісу. Йшов на запахи, на вогонь.
Великі й страшні чоловіки, котрі вдень займалися грабунками й розбоєм, ближче до ночі стишувалися, маліли, розпалювали багаття й обсідали його з усіх боків, ніби химерні лісові істоти, що водилися тут добру сотню років тому. Вовк нарахував із десяток таких ватаг, трималися вони завжди подалі одна одної, на ніч ставили вартових, полохливо здригалися від найменшого подиху вітру, не вірили навіть собі.
Тих трьох, що увірвалися лихої серпневої ночі до їхньої старенької хати, він признав майже відразу. Не за зовнішнім виглядом – усі розбишаки були йому на одне лице. Упізнав за запахом. Від них досі несло свіжою, незагуслою дідовою кров’ю. Обтирався довкола них довго. Вони щоночі змінювали пристановище, забрідали чимраз далі в гори, уперто йшли вперед, часто озиралися, наче тікали від когось, та він щоразу знаходив їх і вперто плівся за ними. Вичікував. Тієї ночі, як вовк постановив собі довести замислене до кінця, над Карпатами худим окрайцем спливав молодий місяць. Ватага нервувалася, довго не вкладалася спати, наче передчувала близьку смерть.
Вовк чувся навдивовижу спокійно. Заліг у траві неподалік від мисливців, слухав їхні побрехеньки, запам’ятовував голоси. А коли вони зрештою поснули, без вагань звівся на ноги. Пошкодував тільки пса. Точніше, пес сам себе пошкодував, коли уздрів голодного схарапудженого вовчиська і з жалюгідним скавулінням відповз подалі в кущі, «забувши» попередити господарів про небезпеку.
Повернувся до притулку на світанні.
А за кілька днів і до них дійшла чутка про вовка-людожера, що завівся в їхніх краях і за одну ніч
