заради дітей, а одного разу навіть сталося навпаки – молода жінка віддала власне тіло помираючій матері. Реалізувати цей відчайдушний задум їм вдалося завдяки вчасно легалізованій у всіх країнах світу евтаназії. Смерть стала справою добровільною. На зміну нерентабельним лікарням прийшли центри з питань трансплантації свідомості та евтаназії.
«Достойно, вишукано та велично» – з аристократичною стриманістю сповіщали елітні медичні центри, що мали багаторічно-бездоганну репутацію. «Швидко, якісно та гуманно» – лікарняні заклади економ-класу. «Широкий вибір способів померти» – самовпевнено проголошували таблички коло входу ледь не до кожного шпиталю. Та насправді в арсеналі медиків був лише старомодний «техаський коктейль»,[1] що гарантував блискавичну зупинку серця без суттєвих ушкоджень для решти організму, адже щойно упокоєні тіла негайно вирушали на трансплантацію.
Щоправда, тільки для повнолітніх. Неповнолітні – з дозволу батьків.
Право на смерть.
Звісно, ніхто не збирався вмирати просто так, тут і зараз, але всіх неабияк тішила можливість зробити це, щойно заманеться, – легко, безболісно і законно. Бо всі були гордими власниками права на смерть, а громадянські права – то вам не абищо. Підлітки з гонором носили футболки кислотних кольорів, та, замість принтів із зображеннями рок-зірок чи фривольних написів на кшталт «У мене ніколи не падає», їх тепер прикрашали портрети Джека Кеворкяна[2] – людини, що колись дала початок новому стилю життя – з правом на смерть. За кілька мазків-ліній, що поєдналися у відтепер знайоме всім обличчя, як колись принт-зображення Ернесто Че Гевари (тільки кому зараз потрібний той Че Гевара?..), якийсь художник-графітист навіть отримав грант на розробку цього малюнка, і зараз заслужено відпочивав на Мальдівах.
Преса була в екстазі. Представники влади сором’язливо промовчали. Хоч ледве чи вони мали чого стидатися – всі аспекти подібних дій були ретельно узгоджені із законодавством. До держави долучилася й церква, урочисто проголосивши: кожен, хто добровільно віддасть своє тіло на трансплантацію, по смерті втрапить до раю. Така собі індульгенція, котра перекреслює всі гріхи – минулі, теперішні й ще не скоєні у майбутньому, в ім’я пожертви власним тілом заради ближнього.
Коли в церковників поцікавилися під час якогось ток-шоу в «прайм-тайм», що ж очікує на тих, хто отримує чужі тіла внаслідок трансплантацій, замість того, щоби радісно віддавати, святі отці на мить замислились, а потім сказали, що пересаджені теж опиняться у раю… тільки згодом.
Уїдлива телеведуча одразу перейнялася долею злочинців, засуджених до вищої міри покарання. Адже їхні тіла вирушають на трансплантації примусово.
– То що ж буде з їхніми безсмертними душами? – підступно перепитала вона.
На це очільник релігійної громади Портленда рішуче постановив:
– Цим
Техаський коктейль – смертельна ін’єкція, що використовується для страти в США з 1977 року. До складу цього препарату, розробленого лікарем Стенлі Дойчем, входять три основні хімічні компоненти: пентотал натрію (sodium pentothal) – занурює в глибокий сон; павулон (pancuronium bromide) – паралізує мускульну систему; хлорид калію (potassium chloride) зупиняє роботу серцевого м’яза. –
Джек Кеворкян, на прізвисько «Доктор Смерть» (1928–2011) – американський лікар, затятий прихильник евтаназії. У 1989 році створив так звану «машину для самогубств», котру назвав «мерситрон» (від фр. mercy – милосердя), призначену для безнадійно хворих пацієнтів, які бажали добровільно піти з життя. Дія винаходу ґрунтувалася на автоматичному поданні в кров людини смертельної дози токсичних препаратів, що гарантувало швидку й безболісну смерть. За допомогою «мерситрону» Кеворкян убив понад 130 пацієнтів.
