Тому він і не наважувався довіритися річці і продовжувати подорож на якійсь мандрівній колоді, викинутій на піщаний берег.
За цей день відстань між ним і кораблем зменшилася приблизно на три милі. Наступного дня – на дві, бо він уже міг тільки повзти, подібно до того, як повз Білл. В кінці п'ятого дня корабель знаходився ще за сім миль від нього, а він не в змозі був робити більше однієї милі на день. Але індіанське літо все ще трималося, і він продовжував повзти, часом перекочуючись з боку на бік. Весь час за собою він чув кашель і сопіння хворого вовка. Коліна людини перетворилися – так само, як і його ноги, на сире м'ясо – і хоча він загортав їх шматками сорочки, відірваними від її спини, вони залишали за собою на моху і на каменях червоний слід. Раз, обернувшись, він побачив, що вовк жадібно лиже цей кров'яний слід, і він раптом зрозумів, що чекає його, якщо… якщо він не зловить цього звіра! І тоді розігралася одна з найстрашніших трагедій: хвора повзе людина, хворий накульгує вовк – дві живі істоти тягнуться, вмираючі, через пустелю, полюючи один на одного.
Якби вовк був здоровий – мабуть, було б легше. Але думка про те, що він стане за їжу для цієї огидної напівмертвої істоти, була йому противна. Він став розбірливий. Він знову почав галюцинувати, і проблиски свідомості ставали все рідшими і коротшими.
Одного разу він прокинувся від сопіння біля самого його вуха. Вовк ніяково відскочив, втрачаючи рівновагу і падаючи від слабкості. Це було безглуздо, майже смішно, але аж ніяк його не бавило. Втім, він не боявся. Йому було вже не до цього. Але думка його залишалася ясною, і, лежачи, він обмірковував становище. Корабель був не більше як за чотири милі від нього. Він бачив його виразно, протерши очі для того, щоб змахнути туман на них. Він бачив також вітрило невеликого човна, що прорізував воду блискучого моря. Але йому вже не проповзти цих чотирьох миль! Усвідомлення цього давало йому свого роду спокій. Він знав, що не може проповзти навіть і однієї милі. І все ж він пристрасно хотів жити. Було б безглуздо померти після всього того, через що він пройшов! Він не міг примиритися з такою долею. Вмираючи, він відмовлявся померти. То було явне безумство: перебуваючи в пазурах смерті, він кидав їй виклик і вступав з нею в рішучу сутичку!
Він закрив очі і став ретельно збиратися з силами, намагаючись не віддаватися смертельній слабкості, яка поступово охоплювала – подібно наростаючому припливу – всю його істоту. Ця смертельна втома була справді схожа на морський приплив. Вона рухалася, наближалася і поступово затоплювала свідомість. Іноді він відчував себе майже затопленим нею, і йому вдавалося осилювати безпам'ятство тільки моментами. В результаті якогось дивного душевного процесу воля його напружувалася і він міг чинити опір забуттю, яке наздоганяє його.
Терпіння вовка вражало. Але не менш вражаючим було терпіння людини. Протягом половини дня він лежав без руху, борючись із забуттям. Часом томління наростало в ньому, і він знову починав галюцинувати. Але весь час
