ерег Гудзона, там, де річка розливається вшир, – у давнину цю водну широчінь голландські мореплавці охрестили Таппан-Зеє,[1] причому тут вони завжди завбачливо прибирали частину вітрил і молилися св. Миколаєві про заступництво і покровительство, – розкинулося невеличке торгове селище або, радше, сільська пристань, іменована при нагоді Грінсбургом, хоча точна і загальновживана назва її – Таррітаун.[2] Розповідають, начебто таку назву дали їй за старих часів поважні жіночки тутешнього краю, відзначивши таким чином застарілу схильність своїх чоловіків забаритися у базарні дні в сільському трактирі. Хай там як, але я не закладюся за достовірність цього пояснення і наводжу його тут лише через те, що прагну саме достовірності. Неподалік села, за якихось дві-три милі, лежить невеличка долина, або, вірніше, виярок, оточений високими пагорбами – один з найбільш спокійних і мирних куточків у цілому світі. На його дні виблискує струмочок, він заколисує і навіває дрімоту; випадковий свист перепілки і «тук-тук» зеленого дятла – чи не єдині звуки, що порушують тут незмінну тишу.
Пригадую, як у дні юності саме тут, в гаю, що прикриває один із схилів балки, серед високих горіхових дерев я застрелив свою першу білку. Це сталося у післяполуденний час, коли природа дзвенить особливою тишею – мене і самого налякав гучний постріл моєї рушниці, що перервав урочисте безгоміння, і до того ж продовжений і повторений сердитим відлунням. Якщо колись на мене нахлине туга про притулок, де я міг би сховатися від світу з його суєтністю і мріяти решту мого неспокійного життя у тиші, то не знайти мені куточка більш благословенного, ніж ця невеличка долина.
Через безтурботність і тишу, а також деякі особливості характеру мешканців, до речі – нащадків перших голландських переселенців, цей відокремлений дол здавна іменується Сонною Лощиною, і тутешніх парубків усі навколо величають не інакше як «соннолощинськими». Здається, над цією землею витають якісь дрімотні чари, що схиляють вас долу, і якими насичене тут саме повітря. Хтось каже, що долину зачарував у перші дні поселення один високовчений німецький лікар, тоді як інші наполягають: начебто ще до відкриття цього краю майстром Гендриком Гудзоном тут влаштовував шабаші старий індіанський вождь, віщун і чаклун свого племені. Немає сумніву, однак, що це місце і донині продовжує перебувати під невідомим закляттям. Це закляття заворожило розум його мешканців, що безперервно живуть саме з цієї причини серед видінь. Вони шанують усілякі повір'я, схильні до екстатичних станів і мрій; перед ними нерідко постають незвичайні примари, вони чують якусь музику і голоси. Вся околиця рясніє місцевими переказами, «нечистими» місцями, темними забобонами; над лощиною частіше, ніж деінде, падають і палахкотять зірки і метеори; водиться тут, здається, і всіляка нічна нечисть з численним своїм мерзенним кодлом.
Головний дух з числа відвідувачів цього зачарованого куточка – він, схоже, і головнокомандувач усього сонму повітряних сил – такий собі Вершник без голови. Кажуть, начебто це тінь одного гессенського кавалериста,[3] якому у безіменній битві революційної війни гарматне ядро відірвало голову, і який час від часу, немов на крилах вітрів, проноситься серед нічного мороку перед місцевими жителями. Його бачать, втім, не лише в долині, а й часом на всіх навколишніх дорогах, особливо неподалік місцевої церкви. І справді, деякі з найбільш гідних довіри істориків цього краю – вони з усією можливою ретельністю зібрали і звірили плутані розповіді про примарного вершника – стверджують, що тіло кавалериста поховано всередині церковної огорожі, а дух його нишпорить ночами колишнім полем бою в пошуку відірваної голови, тож швидкість, з якою він, подібно до пориву нічного вихору, нерідко мчить уздовж Сонної лощини, зумовлена його запізненням і прагненням повернутися за огорожу до першого світла.
Ось такий, загалом, зміст забобонної легенди, що стала основою для низки дивних історій, поширених в цьому царстві тіней; що ж до примари, то біля всіх домашніх вогнищ цієї місцевості її звуть не інакше як Вершник без голови з Сонної лощини.
Примітно, що пристрасть до надприродного, яку я згадував перед цим, властива не тільки уродженцям долини, – вона у якийсь непримітний спосіб захоплює всякого, хто поживе в ній певний час. Хай би яким тверезим і розважливим був до переселення в цю дрімотну місцевість новоприбулий, можна не сумніватися, що невдовзі він теж підпаде під вплив чар, що витають у повітрі, і перетвориться на великого мрійника, схильного до марень і видінь.
Я згадую цей тихий і спокійний куточок зі щирим схваленням: у таких маленьких забутих голландських долинах, розкиданих по великому штату Нью-Йорк, ані населення, ані традиції, ані звичаї не зазнають жодних змін. Тож стрімкий потік переселень і прогресу, що безперервно змінює вигляд інших областей нашої неспокійної країни, залишається тут зовсім непоміченим. Такі долини подібні до крихітних затонів біля берегів бурхливих струмків; затонів, де можна бачити, як соломинка або повітряна бульбашка застигли собі мирно на якорі або повільно кружляють в іграшковій бухточці, і їх не зачіпає порив течії,
Таппанське озеро (голл.)
Насилу піддається перекладу, щось на зразок: «Неквап-містечко». Насправді ця назва, як вважають, є спотвореним голландським Tawen Dorp, тобто «Пшенична гавань»
Під час визвольної війни американських колоній (1775–1783), що завершилася відділенням цих колоній від Англії і утворенням Сполучених Штатів Америки, у лавах англійських військ билися досить численні загони гессенців, якими «поступився» англійцям, ясна річ, за певну мзду, герцог Гессен-Дармштадтський (Німеччина)
