поруч із нею.
– Так ось чому ти так нажралася, – наче сама до себе сказала я. – Ей, вони не варті цього, чуєш? Я поняття не маю, хто ти і якого біса я пустила тебе у свою квартиру, але вони не варті цих сліз. Діти не повинні плакати через батьків, а батьки не повинні лупцювати дітей!
Коли трапляються непорозуміння з рідними, кортить утеки від усіх, а від них – у першу чергу. Чому ж вони вбивають нас? Повільно та жорстоко, цілячись у саме серце або ж туди, де нам найболючіше – у те місце, де ми вразливі, і фраза «сіль на рану» – це занадто мало, щоб описати весь той біль, яким нас можуть наповнити. Як ми можемо вживатись із соціумом, якщо не можемо жити з рідними, як? Вони ж наче рідні. Невже для когось це слово нічого не означає? Чи, може, це я сприймаю його неправильно? Воно – просте слово з п’яти літер, яке, якщо подумати, навіть звучить неприємно. Рідні. Ррррідні. Наче рве тебе. Розриває і ріже. Руйнує, розбиває, розкладає.
– Мені т-т-т-ак соромно… – схлипувала дівчина.
– Чш-ш, я принесу тобі води, зараз, зачекай.
Я піднялася з ліжка й підійшла до дверей, коли почула звук блювання. Повільно повернулася назад із думкою: «Ні, ні, ні, тільки не це…» і скривила обличчя. Але дівчина вже обблювала мою постіль і, розкинувши руки на ліжку, винувато дивилася на мене.
– Та все окей, вона мені й так не подобалася, – витиснула криву посмішку я. А вона хотіла посміхнутися у відповідь, та нова хвиля суміші шлункового соку, водяри та обіду полилася з її рота. Я побігла за тазиком із водою і вже за лічені секунди притримувала її фіолетове волосся. От же блять… «Блять» в сенсі оцінки загальної ситуації… Допомагаєш людині, а потім вона обригує тобі пів кімнати. Я змусила її випити пляшку води й знову поклала спати. Сподіваюся, другого разу не буде. Я відчинила вікна, щоб не задихнутися від характерного кислого запаху, й пішла на кухню. Сьогодні я тут не спатиму. Сіла за стіл, на якому залишилися крихти від бутерброда, і заснула, підклавши руки собі під голову.
12
Прокинулася від різкого запаху блювотиння й перегару у квартирі. Чорт, довго ж прийдеться тут провітрювати. Я підійшла до кімнати та тихо прочинила двері. Дівчина ще спала. А на блідо-зеленому обличчі фіолетові синці тепер проглядалися виразніше. Я зачинила двері й повернулася на кухню. На годиннику була 9:00, й універ ми вже й так проїбали, тому я поставила чайник на газ, кинула на дно чашки пакетик якогось «Грінфілду» і, викинувши обгортку в сміттєвий бак, згадала, як нещодавно знайшла там номер Дениса. Піднялася на пальці й дістала той пластир з номером із верхівки холодильника. Варто йому дзвонити?
«У мене в ліжку спить оббльована сучка», – набрала я повідомлення, натиснула «send» і, заблокувавши телефон, поклала його екраном до столу. Водночас із закипанням чайника задзвонив телефон.
– Ти занадто поганої думки про себе, – сказав впевнений голос із телефону, і я відчула, як він хитро посміхається, вимовляючи це.
– Дебіл, я не про себе, –
