а ви росіянка? Бо якщо ви росіянка, то могли би бути моїм ворогом.
– Я росіянка, – сміливо відповіла Велика Ґуля невідомо якою мовою.
– Ну, значить, ви добра росіянка. Бувають і такі.
Не втрималась і пішла на аудієнцію до директриси.
Ця директриса була дуже суворою. Дітей від одного її погляду кидало в холодний піт, але заради доброї справи Лєна переконала себе, що вистоїть.
Тихо постукала у двері її кабінету і, не дочекавшись відповіді, просунула голову всередину. Директриса сиділа за своїм столом, у незмінному білому халаті, який чомусь носила в дитсадку так, ніби в лікарні.
– Що таке?! – крикнула вона нервово.
Лєна пролізла в кабінет, як ласка, про яку їй розповідали, що вона вміє пролізати крізь найменші, мікроскопічні шпари, розтягуючи і розпласкуючи тіло як завгодно. Ну от, Лєна, як ласка, пролізла крізь прочинені двері й тремтячим голосом зацебеніла:
– Я хочу вас, пані директрисо… Директрисо Василівно, попросити, щоб ви дозволили їй говорити з нами російською мовою. Або хоча б зі мною. Бо я все розумію. Мені не тяжко.
Директриса суворо дивилася на Лєну, а та далі щось бурмотіла, і це бурмотіння плавно переходило в плач. Директриса мала сіро-залізно-бліде обличчя. Воно іноді, як того вимагала посада, вичавлювало з себе таку ж залізну посмішку, від якої діти ставали заїками або пісялися в ліжко років так до двадцяти. Цього разу, на щастя чи ні, директриса не усміхалася.
– Послухай мене, – прошипіла вона з типовою педагогічною інтонацією. – Як тебе звати?
– Лєна…
– Не Лєна, а Оленка! Послухай мене, Оленко. Ти українка і ніколи не повинна про це забувати. Твої діди і прадіди віддали свої життя, щоб ти могла називатися українкою.
– Мій дід живий, – устигла вклинити Лєна. – Тільки що п’є багато. А прадід помер, це правда. Старенький був дуже.
– Ти мене не чуєш, Оленко! Я говорю не про твоїх діда і прадіда, а про чужих. Про багатьох інших дідів і прадідів.
– А! Ну так би й сказали зразу!
– …які віддали свої життя за Україну. Вони померли, а ти живеш. У вільній Україні. І ти не маєш права зрадити цю країну. Будеш жити і працювати на благо цієї країни і говоритимеш українською мовою, яка збереглася лише завдяки твоїм дідам і прадідам.
Лєна знову стрепенулася.
– …я хотіла сказати, завдяки іншим багатьом дідам і прадідам, які поклали свої голови, щоб українська мова могла вільно звучати далі.
Лєна ще трохи послухала, щоб виглядати вихованою і не викликати зайвого гніву, а тоді все-таки повернулася до головного:
– То ви дозволите їй говорити з нами російською?
Директриса озвіріла.
– Ти негідна називатися українкою! Отак от зраджувати рідну мову, коли твої діди і прадіди лежать в землі!
– Мій дід ще живий…
– Геть
