які іноді збираються всі разом, щоб прикрасити цей світ, – сказала Велика Ґуля. – Перерахуй кольори, які ти знаєш.
– Білий, чорний, червоний, зелений, жовтий…
Але вихователька зупинила Лєну:
– Білий і чорний – це не кольори.
– Як це не кольори? Он у вас біла сорочка.
– Тобі здається, що вона біла. Насправді у ній уже є всі кольори. Це всі кольори разом. Це чудо.
– Ну, я не бачу інших кольорів, тільки білий.
– На те воно й чудо, що його не видно. Чудеса треба вміти бачити. Треба вчитися їх бачити.
– Ви мене навчите?
– Навчу, – сумно сказала Велика Ґуля, доліплюючи своєму лебедеві пластилінову голову.
Надворі починалася справжня травнева гроза. Стало темно, як уночі. Десь неподалік завили бездомні собаки.
– У такі грози у міста приїжджає чорний вершник на чорному коні, – сказала Велика Ґуля.
– Я його ніколи не бачила, – відповіла Лєна.
– Правильно, його ніхто не бачив, бо в грозу всі сидять удома. А він тоді роз’їжджає на коні містом.
– Що йому треба?
– Ніхто не знає. Може, він просто прогулюється, а може, щось шукає.
Велика Ґуля часто розповідала дітям усілякі неймовірні, деколи навіть страхітливі історії. Про надприродні сили, про вулкани, про інопланетян і привидів у покинутих замках. Діти слухали її з роззявленими ротами. Потім, до речі, вони переказували ці історії своїм батькам, і обурені батьки ходили до директриси писати на виховательку скарги.
Надворі загриміло і заблискало. Сполошені діти в самих лишень трусах поприбігали до класу.
– Вертайтеся в ліжка, – сказала Велика Ґуля, – я зараз прийду до вас, тільки вікно зачиню.
Вихователька встала з-за столу і рушила зачиняти вікно.
І тоді у повітрі щось зблиснуло.
Вогняна куля, як футбольний м’яч завбільшки, повисла посеред кімнати над дитячими головами, метаючи на всі боки короткі білі іскри. Куля дрижала, але ніби й завмерла на місці в якомусь моторошному очікуванні. Усі діти теж завмерли, заворожено за нею спостерігаючи, з очей від яскравого світла потекли сльози.
Лєна знала природу цієї кулі. Вона мільйон разів чула від виховательки про феномен кульової блискавки. Тоді це була популярна тема всіх науково-фантастичних журналів. Усі говорили про кульові блискавки, але ніхто їх не бачив. Усі знали, що не можна панікувати і тікати від неї, не можна рухатись, але не знали, як довго, бо не було жодного свідка цього дивовижного явища. Жодного живого.
Вихователька теж зрозуміла, що це таке. Лєна помітила страх в її очах і трохи здивувалась, бо думала, що хто-хто, а Велика Ґуля повинна вміти викрутитися.
Усе тривало лічені секунди. Діти, затерплі від жаху, в самих трусах, уже були готові кинутися навтьоки. Велика Ґуля їх випередила. Вона рвонула подалі до вікна і крикнула що було сили:
– Ну хіба ЦЕ не чудо, Лєно?!
Тієї
