вільну вай-фай точку. Після кількох спроб, надибавши мережу без паролю, підключився.
– Хей, аміґо! – несподівано окликнув його Штаєрман. Після того, як вони пройшли паспортний контроль у аеропорту Києва, чилієць змінив тон: став поводитися не як строгий роботодавець, а як рабовласник. – Побудь тут, я мушу забрати ще одного пасажира.
– Хтось іще летить з нами?
– А ти думав, ти один такий розумник?
Тимур відкрив головну сторінку поштового сервера ukr.net.
У папці «Вхідні» висіло 24 непрочитаних листи. Більша частина листів стосувалися роботи. Тимур не читав їх. Наступними тижнями він матиме над чим сушити голову. Навіщо тратити час та сили, відволікаючись на проекти «TTP Technologies»? Декілька повідомлень надійшло з Facebook. Він швидко з ними розібрався.
Після цього серед непрочитаних лишився один лист. Відправник – Natalie1976, підписаний – «Застереження!».
Що за Наталі? 1976, певно, означає рік народження, припустив Тимур. Виходить, що відправниця є старшою за більшість його знайомих, зате молодшою за всіх його начальників. Мабуть, це просто спам. Тимур повів пальцем по тачпаду, збираючись відкрити і прочитати лист. Не встиг: наступної секунди перед ним виник Оскар Штаєрман.
– Ось познайомся, – апатично кинув чилієць англійською, – це Ігор Ємельянов.
Ліворуч від прилизаного Оскара стояв неохайний товстуватий чоловік років сорока.
– Професор Ігор Ємельянов, – ядуче поправив новоприбулий. Нижня губа зверхньо випнута, щоки обвисають, як у бульдога, засалені пасма спадають на лоб.
– А це наш програміст, – байдуже продовжив Штаєрман, – Тимур Коршак.
– О, – на якусь мить з лиця росіянина зійшов зухвалий вираз. – О’о, – повторив він, двічі смикнувши кущастими бровами.
– Вы говорите по-русски? – спитав Тимур, дивуючись з такої реакції професора.
– А как еще мне говорить? На сраном китайском?
«Ще один псих», – нахмурився Тимур, а вголос промовив:
– Звідки ви мене знаєте?
– Я тебе не знаю. Ми щойно познайомились, забув?
– Тоді чому така реакція?
– Яка реакція?
– Оце ваше «о’о».
– Я бачив твою роботу.
Тимур насторожився.
– Перепрошую, – встряв у розмову чилієць, – маю повідомити, що мені не вдалося дістати місця у бізнес-класі. Я пізно звернувся до представників «Iberia» по квитки.
– Ти хочеш сказати, ми полетимо в економ-класі? – гаркнув товстун, переходячи на англійську.
– Так.
– Подивись на мене! Як ти це уявляєш, Штаєрмане? Я схожий на людину, котра весь сраний політ тертиметься ліктями зі смердючими селюками? Я нікуди не полечу! Знімай готель, вирушимо тоді, коли ти спроможешся купити нормальні квитки.
На вилицях Штаєрмана запульсували м’язи. Проте заговорив він стримано:
– Ми не можемо зволікати, професоре. Полетимо в економ-класі. Я взяв кожному по три суміжних місця
