де, в біса, конвой?! – проричав Штаєрман прямісінько у вухо водію.
– Я і є ваш конвой, – тихо проказав він, звівши зелені очі на чилійця.
– Що це означає?
– Прикриття не буде, старий, – Джеффрі Такер запхав руки в низькі кишені шортів. – Знаєш, що вчора було? – він стишив голос. – Вони на хрін розпанахали загорожу.
– Що?!
– Те, що почув, чорнявий. Боти подерли її на німецький хрест. У двох місцях… Зараз усі на роботах.
Оскар закляк. Чергова порція агресивних словечок застрягла в горлянці. Його обличчя сіріло на очах, а очі заметалися, мов у божевільного.
– От чорт. Як таке може бути? Зовнішню загорожу? А як же сенсори?
– Отож бо й воно. Ніякі сенсори не спрацювали. Позавчора кілька вишкребків залишилися під одним з пагорбів. Вони копали цілий день. Уявляєш? На вечір вони вже були під огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Кляті вилупки! – Джеффрі заговорив спокійніше: – Якщо до вечора периметр не поновлять і не поставлять під напругу, цілком імовірно, що нам уже не буде куди їхати.
– Але як ми… – затинався чилієць, – …як ми доїдемо самі?
– Так само, як я приїхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, – Джеффрі сплюнув під ноги. Він теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навіть більше, просто не показував цього. – Сподіваюсь, встигнемо до смерку.
– А раптом проб’ємо шину? А що, як полетить ходова? Що тоді?!
Зеленоокий американець начепив на носа темні окуляри. Йому не хотілося думати про те, що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.
– Хто з них програміст?
– Молодший, – не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. – Тимуром звуть.
– Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… – Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: – Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.
XVII
Вони залишили межі міста і виїхали на Панамериканську магістраль – модернове шосе, що довжелезною сірою ниткою протинає континент. Джефф спрямував «Тойоту» (чий пошарпаний вигляд виявився оманливим, машина ричала, як звір, і справно намотувала дорогу на колеса) на північний схід.
Небавом океан зник з поля зору. За вікном потяглись одноманітні ландшафти. До сланцевих бескидів центральної Атаками було ще далеко, а чорно-сині відроги Анд сюди не діставали. То була Мертва Земля: без рослин, без рельєфу і навіть без піску – суха безлика пустка.
Через сорок хвилин «Тойота» проминула сонне містечко Бакедано і Тимур заснув…
О 14:35, не доїжджаючи кілька кілометрів до Кармен-Альто, Джеффрі пригальмував, притиснувся до правої бровки і почав щось виглядати праворуч від шосе. Надибавши слабо торований з’їзд, американець крутнув кермо і скотився з магістралі. З-під капота потяглись удалечінь ледь помітні відбитки від коліс. Сліди збігали на схід, у пустелю, і зникали у тремкому мареві, що товстою лінією розмежовувало
