стає все менше і менше, і, врешті, тільки тьмяні лампи з вікон сірих будинків освітлюють шлях. Де ж цей бал? За містом?
Врешті автівка зупиняється біля глухого бетонного паркану у промисловій зоні на околиці столиці. Далі шляху нема – тільки вузька стежинка посеред куп будівельного сміття і металобрухту. Веде до темних, напівзруйнованих покинутих цехів якогось підприємства, що у нього й паркан глухий лишився тільки з боку вулиці, а з інших боків добрі люди давно розібрали собі на потребу. Безпритульні собаки захлинаються: хто на нашу територію?
Темно. Під ногами – ромашки розкидані.
Макс першим вискакує з «мазераті» – смокінг, метелик… Бездоганний! Мчить до Юлії Скачко, яка розгублено тупцює біля стежини у темряву.
– Так і пояснюйте, Скачко! – нервово наказує. – Аби дістатися до місця проведення балу, треба йти по ромашках… – замовкає. – Ні! Йдіть туди самі! Зустрічатимете гостей разом із Заксом!
Юлія страшенно змерзла – не літо. Киває.
– Ковдру… Можна мені взяти одну ковдру?
– Ну, звичайно! – сміється Макс. – Грійтеся, Скачко! А ми з Дорою зустрічатимемо гостей тут! Ідіть же! Скоро!
Який там «скоро». Туфлі на шпильці. Довга сукня сніг мете. Поверх тільки норкове манто. Скачко обережно шкандибає стежиною у темряву. Зникає за мить.
– Гарно придумано, Доро?
Дора приголомшено роззирається – та що ж це?!
«Ні…» – заперечливо хитає голівкою.
Та сперечатися ніколи – до паркану одна за одною під’їжджають блискучі автівки. З них виходять прикрашені камінцями розфарбовані пані у вечірніх сукнях, пани у смокінгах. Ошелешено роззираються, та не питають: що в біса відбувається?! Витримані. І не таке бачили. А як це просто різдвяний розіграш? Непроста людина запросила. Володимир Гнатович Сердюк, кажуть, теж буде! Та й інші, не менш впливові. І навіть віце-прем’єр! Треба б без істерики. Гості линуть до Макса.
– Вітаємо!
– Прошу! Прошу! – Макс так приязно посміхається, що гості вірять – усе те й дійсно розіграш. Зараз спалахнуть теплі вогні! Світ наповниться звичним комфортом і розкошами – неодмінними супутниками будь-яких благодійних справ селебрітіс.
– А бульйончик Августа буде?
– Обов’язково! – обіцяє Макс. – Це наша фірмова фішка!
Гості з надією кивають, один за одним тупцюють стежиною, зникають у темряві. Тільки одна панянка й смикнулася.
– Несторе! Я туди не піду! – прошепотіла відчайдушно.
Пан у смокінгу посміхнувся Максові оптимістично: мовляв, вибачте! Зиркнув на панянку вовком: що ж ти мене соромиш, паскудо! Обійняв залізними пазурами, поволік жертву в темряву. І десь там, у глибині захаращеної території, Дора врешті помітила слабкі вогні.
– Свічки запалили, – раптом дуже утомлено говорить Макс. – Нам час, Доро. Усі приїхали. Зараз і почнемо.
Ступає на
