style="font-size:15px;"> Отак? Щоки палають – хіба так можна?
Біля Дори виникає Ганна Іванівна.
– Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.
«Так ти Сердюкова лялька?» – читає Дора у хлопцевих очах.
«А хтозна…» – думає.
…Тіло ломить. У кістках завівся смуток – крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі – тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…
На долоню лягає Максова рука.
– Доро…
Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…
Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.
Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.
– Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?
– Добре, – одними повіками.
– Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…
…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.
– І куди, горе ти моє?! – бачила засмученого тата. – Сама чого хочеш?
– А я б… Я б водила людей на замкову гору, – мріяла. – Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… – бачить патлатого хлопця. Виправдовується. – Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він – життя? Аби не гроші…
За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…
Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.
– Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, – Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. – Прошу.
Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.
– …Як ти?
– У мене є мама, – пише Дора.
– Ну, зрозуміло…
– Мені треба до
