Марто!М а р т а
Ґретхен, що тобі?
М а р ґ а р и т а
Аж трусяться мені коліна!
Відкільсь взялась ізнов скринчина
У мене в шафі, вся в різьбі,
А в скриньці тій – прикрас, прикрас!
Стократ пишнішí, як той раз…
М а р т а
Ти ж хоч матусі не показуй,
Бо знов попу віддасть одразу.
М а р ґ а р и т а
Ох, глянь сюди! Дивись сюди!
М а р т а
(убирає її)
Щаслива ти, вродлива ти!
М а р ґ а р и т а
Коли б їх на вулицю одіти
Або до церкви отак сходити.
М а р т а
А ти сюди приходь частіш
Вбиратись нишком в ці оздоби.
Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,
Мені до любої вподоби.
А там, при нагоді, в святковий день якраз
Щось зможеш одягти і людям напоказ —
Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,
А матері якихсь накажемо казок.
М а р ґ а р и т а
Від кого ж ці обидві скриньки?
Якісь непевні базаринки!
Хтось стукає.
Ох, чи не мати? Куди ж це діть?
М а р т а
(визирає)
Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!
М е ф і с т о ф е л ь
(увіходить)
Даруйте, пані, що так заходжу
І, може, пані у чімсь тривожу.
(З пошаною відступає перед Маргаритою).
Я Марту Швертляйн хтів спитати.
М а р т а
Це я. Що має пан казати?
М е ф і с т о ф е л ь
(тихо до неї)
Прошу пробачення; у вашмості
Сидять такі вельможні гості,
То, може, я собі піду,
А по обіді знов зайду.
М а р т а
(вголос)
От тобі, дочко, й даровизна:
Пан за шляхтянку тебе визнав.
М а р ґ а р и т а
Ні, я собі з простих міщан,
До мене дуже добрий пан;
Усе це вбрання – не моє.
М е ф і с т о ф е л ь
Ні, крім вбрання, іще щось є;
І погляд ваш, і ввесь ваш склад!
То можу лишитись? Дуже рад.
М а р т а
То що ж приніс нам любий гість?
М е ф і с т о ф е л ь
Гай, гай! Не дуже веселу вість!
Не тим би я хотів послужити:
Ваш чоловік наказав довго жити.
М а р т а
Помер? Мій голуб? Бідна я!
Мій муж помер! Ой смерть моя!
М а р ґ а р и т а
Ох, тітонько, не плачте, ну…
М е ф і с т о ф е л ь
Слухайте
