таксистові свою адресу, аж тут вирішила поїхати в Scheunenviertel, а саме – до Нової синагоги. Що там робитиму – я й гадки не мала. Я продовжувала ніяковіти через своє жалобне вбрання. Чорні сукні пасують для вечора, нема чого вештатися в них удень. Моя мати завжди вдягає чорне, коли знає чи припускає, що їй доведеться або її будуть фотографувати. Вона вважає, що тільки чорний допомагає обличчю та статурі виглядати виразніше. Може, мені слід відправитися у фотоательє та перевірити материну теорію на собі? Тепер сама собі я нагадувала не овдовілу служницю-мексиканку, а працівника посольства якої-небудь мусульманської країни, хотілося говорити арабською, дарма, що я її не знала. Втім, незнання івриту не заважало моєму дідові спілкуватися на ньому та писати.
Манфред розповідав, що Нова синагога була ледь не першою будівлею, де використовувалися залізні конструкції. Я дивилася на її теракотовоцегляну постать і не бачила ніяких залізяк. Утім, у тілі батька також є залізяки. Залишилися в зламаній руці, він не хотів оперуватися та витягати. Коли про це не знаєш, ніколи не здогадаєшся. Я подумала, що батько та Нова синагога мають дещо спільне.
На газоні неподалік Нової синагоги я побачила невидимку, що лежав на травичці, вдягнутий у самі чорні штанці. Він лежав, розкидавши ноги, і, мабуть, дивився на хмари. Захотілося перетворитися на щось подібне та вкластися поряд у своїй чорній сукні.
Іноді корисно, щоб щось тебе поглинуло. Синагога поглинає, безневинна та компактна зовні, вона величезна всередині. Тут цілком можна загубитися, хоча все впорядковане і зрозуміле. Я не знала, як моляться євреї, і не наважилася запитати, хоча переконана, мені пояснили б залюбки. Я просто сиділа і думала про діда. Батько завжди вважав, що «нормальна людина швидше стане психом, аніж психіатром. Краще вже вигадувати сексуально-збоченське казна-що щоразу, коли хтось поруч промовляє, наприклад, слово «клематис», ніж самому його казати і при цьому хижо спостерігати за реакціями людей на назву цієї квітки». Вибором діда він має бути втішений.
Я полізла до сумки за телефоном, щоб поставити його на безгучний режим, коли пролунав дзвінок. Певний час я дивилася на цей номер, щоб укотре переконатися, що його не забула. Це був номер Наташі Ченські. Я не запам’ятовувала його в телефоні, коли вона дзвонила, на табло не висвічувалося – Наташа Ч., висвітлювалися тільки цифри. Певна комбінація цифр, і я знала, кому вони належать. Так само астроном пам’ятає всі комбінації зірок, ці цифри були сузір’ям на ім’я Наташа Ченські. Я не заносила її телефон у пам’ять мобілки навмисне, бо вважала, що того дня, коли я не пригадаю, чий це номер, зможу отримувати задоволення від життя без Дерека.
«Привіт, як ти?» Я розповіла про кремацію. «Ну, принаймні, це тривало недовго», – відреагувала Наташа. «Його кремували в різних черевиках і різних шкарпетках. Наче клоуна в сценічному костюмі, – повідомила я. – Там був мій співкурсник. Він нажлуктився поминального вина». – «Ну, хоч комусь було весело». Наташа вміє
