style="font-size:15px;"> – Ось був у мене випадок, – не вгамовується ескулап. – Одна жіночка зовсім невинно подряпалася якоюсь рослиною й не помастила дрібну ранку йодом, і е-е-е… – він спотикається, зрозумівши, що асоціація вимальовується надто похмурою.
Я користуюся моментом. Кажу, що хотів би бачити шефа, поговорити з ним. Однак, всі слова намарно. Оборону пан доктор тримає справно: от стане пану Мстиславу хоч трохи краще, тоді й дозволять побачення…
Заперечую. Кажу аргументовано – он деяких відвідувачів ви все ж таки в реанімацію пропускаєте. Він тільки мить вагається – казати-не казати, а потім майже пошепки додає:
– А ви їм не заздріть, пане. Бо то все одно, що призначити останнє побачення перед смертю.
На чорта мене сюди принесло тоді? На Іренею помилуватися чи Вдову трохи розважити?
Та випробування у лікарні ще не закінчилися.
Десь посеред коридору, майже біля дверей головлікаря чується надривисте:
– Це він у всьому винен! Він! – тоненький пальчик із бездоганним манікюром направлений у мій бік. Чорт, я про Іренею зовсім забув!
Репліка горе-акторки, розпочата як трагічний крик, впала до ледь чутного шепотіння. Та от сльозу вона пускати не ризикує. Макіяж і все таке…
До речі, даремно: о сьомій ранку жоден найдовершеніший вечірній макіяж не виглядає ідеально. У будь-якому разі отой міні-спектакль викликає у мене стійке відчуття: «Не вірю!». Приблизно те саме читається в очах стомленого лікаря. Але жоден із нас не ризикує гратися у Станіславського щодо колишньої, майже провідної акторки нашого місцевого театру. Я мовчки опускаюся на трохи занизький фотель, що стоїть під стіною, усім виглядом показуючи: приголомшений таким звинуваченням настільки, що і відповісти не можу.
Лікар, щасливий з того, що хоч тут уникнули сварки, починає втішати шановну Іренею Гнатівну.
Бідняточко! Вона так перехвилювалася…
Та лікар цієї панянки добре не знає. Ще ніколи й нікому не пощастило заспокоїти шановну Іренею Гнатівну, якщо та вирішила влаштувати істерику. Тож я не без цікавості очікую, коли, врешті, вона перейде до своїх справжніх звинувачень.
Наразі за Мстислава, якщо чесно, не дуже переживаю. Хоч лікар і вважається першокласним підлабузником, та добре знаю, що й спеціаліст першокласний. Якби шеф потребував допомоги саме у цю мить, облизувати його дружину доручили б комусь із допоміжного персоналу.
– І коли б цей… цей… краще виконував свої обов’язки, мій коханий чоловік не опинився б у лікарні, – тоном маленької дівчинки поскаржилася вона. Схоже, їй сподобалося заспокійлива промова лікаря. – Чому він не порадив звернутися Мстиславу до лікаря раніше?! Що ж тепер буде?
Мовчу, тож вона змушена продовжити:
– І взагалі, якби цей… цей… самовпевнений хлопчисько! – «Круто!» – не зміг не оцінити я, нахапалася від Вдови реплік.
Тирада триває апокаліптично. Лікар нервово сіпається. От-от запропонує
