часи, що народжують патріотів… На будь-яких територіях. Так виходить.
Біля Фролівського монастиря зупинилися – Люба зачарувалася. Усе стояла і дивилася на старовинні маківки. Перехрестилася, прошепотіла щось тихо. На хлопців глянула, усміхнулася – куди тепер?
Ясна річ – на Андріївський узвіз. Он він, ллється на Поділ від Андріївської церкви. Нормальні люди зверху вниз Андріївським спускаються, а Люба з Макаром і Гоциком наверх почимчикували.
– Тут Булгаков… Ой, які хустки! Ви малювати вмієте? А я трохи можу. Янголят з крильцями. Бруківка яка розбита… Давайте заприсягнемося тут і зараз… – Очі сяють, Макара і Гоцика за руки вхопила. – Коли станемо багатими і шанованими, зробимо щось на згадку про себе. От, приміром… Вирівняємо бруківку на Андріївському.
– Нереально. – Макар.
– Що? – не зрозумів Гоцик.
– У нашій країні нереально бути одночасно багатим і шанованим, – пояснив Макар. – Ці два поняття взаємовиключні.
– Ми будемо першими, – вирішив Гоцик.
– Та ви що?! – Люба їм. – Уже є такі. Взагалі усі багаті поділяються на розумних і жирних. Розумних поки менше, але вони є.
За тиждень на Костянтинівську з розвідкою навідалася перукарка Ліда. Зуб поклала б на холодильник, що хлопці плюнули на її нахабство і з’їхали, а їй – гроші з трьох і одна квартирантка-чепуруха.
Із такими підбадьорливими думками Ліда постукала у двері.
– Любочко! Ти вдома, дитино?!
Замість Любочки свої двері відчинила Роза Сиґізмундівна.
– І як же ви всі мені остогиділи, осточортіли і набридли! – завела. – Лідо! Коли ти вже грошей наїсися? Га? Трьох виродків – мені під старий бік! Дайте автомата! Дайте! Я їх усіх постріляю! Одним патроном!
– Що?! – перукарка розгубилася. Сильніше кулаком у двері. – Квартиранти! Ви є чи як?
Відчинив Гоцик. Посміхнувся. А голос – невблаганний.
– Лідо! У нас за два місяці наперед… – нагадав. – І ми тебе не запрошували.
Біда, біда! Перукарці од прикрощів та жахливих підозр аж дихавку забило.
– А ну пропусти! – кинулася на Гоцика. Відштовхнула. Усередину.
Ой бабусю, глянь з небес! Червоний твій килимок – на підлозі. На килимку – дівка з хлопцем у самих трусах. Ні, не у самих… Ще у футболках. Лопають піцу, книжки гортають і в ноутбук заглядають. Дзуськи! Ліда у таке нізащо не повірить. Щоб – у трусах… книжки читати!
– Здрастуйте вам, – обережно. – А що це ви…
– Заліки! – Макар.
Люба книжку відклала, шмат піци – Ліді.
– Будете?
– А що це ви… Килим на підлогу кинули. А накурили! А пляшок…
– Пиво! – Гоцик з-за Лідиної спини.
– І як же ви тут оце втрьох?.. – не втрималася. – Де спите? Разом на дивані?
– По черзі. –
