По замерзлій річці тяглася упряжка їздових, схожих на вовків собак. Їхня щетиняста шерсть була вкрита інеєм. З їхніх пащек клубочився пар і, замерзаючи в повітрі, осідав на них льодовими крижаними кристаликами. Упряж на собаках була з ременю, і ремінні ж посторонки були прикріплені до саней, що волоклися позаду. Сани були без полозів. Зроблені з товстої березової кори, вони всім сподом лежали на снігу. Передок саней загинався назад, щоб легше було відкидати хвилі м’якого снігу. На санях стояла міцно прив’язана вузька довгаста скриня. Там лежали ще деякі речі – укривала, сокира, кавник і сковорода, але насамперед впадала в око скриня.
Попереду собак на широких лижах пробивала дорогу людина. За саньми йшла друга людина. А на санях, у скрині, лежала третя людина, що скінчила свій шлях. Пустеля перемогла її і звалила. Вона не могла вже більше ні рухатися, ні змагатися. Пустеля не терпить руху. Життя ображає її, бо життя – це рух. А пустеля завжди намагається знищити рух. Вона обертає в лід воду, щоб та не текла в море, висмоктує сік з дерев, заморожуючи їх до самої серцевини; але найжорстокіше і найстрашніше вона катує і гнобить непокірну людину – людину, що найбільше з усіх істот буяє життям і споконвіку бунтує проти закону, за яким усякий рух зрештою мусить припинитися.
Проте попереду й позаду саней, безстрашні й невгамовні, пробивалися далі крізь сніг двоє людей, що лишилися жити. Вони були загорнуті в хутра і м’які вичинені шкури. Вії, щоки й губи в них узялися такою густою намороззю від дихання, що облич їхніх не можна було й розгледіти. Вони нагадували примарних гробарів на похороні якогось духа. А втім, це були живі люди, які зайшли в край самоти, знущання й тиші, недосвідчені шукачі щастя, що сміливо вирушили у великі мандри, яким заманулося позмагатися з невідомим могутнім світом, таким далеким, чужим і бездушним, як безодня.
Вони йшли мовчки, зосереджуючи всі сили на фізичній напрузі. З усіх боків їх оточувала гнітюча німота. Ця німота тисла їм на серце, як глибока вода тисне на тіло водолаза. Вона гнобила їх своєю нескінченністю й непереможністю. Проникаючи в найпотаємніші куточки їхньої душі, вона вичавлювала звідти, як вичавлюють сік з винограду, всі марні пориви й захоплення, всю властиву людині гординю; і мандрівники побачили, що вони кволі й маленькі, що вони лише крихітні порошинки світу, безсилі й немудрі серед гри величезних сліпих сил і стихій.
Минула година, минула й друга. Бліде світло короткого похмурого дня вже почало пригасати, коли раптом у недвижному повітрі пролунало невиразне далеке виття. Воно швидко знялося вгору, тремтяче й напружене, і поволі завмерло. Можна було б подумати, що це зойк якоїсь загубленої душі, коли б у ньому не бриніла люта злість і голодна жадоба. Чоловік, що йшов попереду, оглянувся назад і зустрівся очима з товаришем. Розділені вузькою довгастою скринею, вони кивнули один одному головою.
Невдовзі вони почули виття у відповідь першому, що, наче голкою, пронизало тишу. Люди прислухалися, звідки йшли ці звуки. Вони линули зі снігового простору десь позаду. Одразу ж почулося й третє виття, знову позад них, тільки трохи лівіше.
– Білле, вони женуться за нами, – сказав той, що йшов спереду.
Голос у нього був хрипкий і якийсь неприродний. Видно було, що він говорить через силу.
– Шукають поживи, – відповів другий. – Я давно вже не бачив жодного заячого сліду.
Вони знов замовкли, пильно прислухаючись до виття своїх переслідувачів.
Коли зовсім стемніло, вони завели собак у сосни край річки і отаборилися там на ніч. Поставлена коло вогнища труна правила і за лавку і за стіл. Собаки збилися докупи трохи далі від огню, гарчали, гризлися, але не виявляли найменшого поруху, щоб утекти в темряву.
– Поглянь, Генрі, як вони туляться до нас, – мовив Білл.
Генрі, присівши навпочіпки, ставив на вогонь кавник з грудками льоду. Він лише хитнув головою і не промовив ані слова, аж поки не примостився на труні й не почав їсти.
– Вони знають, як зберегти свою шкуру, – сказав він, – і воліють самі десь поживитися, ніж піти комусь на поживу. Розумні тварюки.
Білл похитав головою.
– А хто його зна!
Товариш Білла здивовано глянув на нього.
– Вперше чую від тебе, що собаки не розумні.
– Генрі, – сказав Білл, спокійно пережовуючи боби, – ти бачив, як вони гризлися, коли я їх годував?
– Гризлися більше, ніж звичайно, – погодився Генрі.
– А скільки в нас собак?
– Шість.
– Так, Генрі… – Білл спинився на мить, щоб надати більшої ваги своїм словам. – У нас шість собак. Я витяг з торби шість рибин. Дав кожному собаці по рибині, і все ж, Генрі, одному не вистачило.
– Значить, погано полічив.
– У нас шість собак, – байдуже повторив Білл, –
