йного прискорення і трансформацій так стрімко змінює, мов слайди, «картини бажань», що задоволення, навіть суто естетичне, навіть суто літературне, тобто суто снобістське, стає реальною проблемою. Попри тотальне перенасичення, незадоволеність постає психологічним голодом, очевидно, через безмежність вибору й не менш «моментальні» розчарування.
І справді, ми живемо в дуже вибагливий, перенасичений неймовірно великою кількістю текстів і творчих практик, вимогливий до автора літературний час. Читача вже задовбали катастрофісти, екзистенціалісти, експресіоністи, сентименталісти, а також сенсуалісти разом з іроністами, не кажучи про реалістів, духовних опортуністів і спіритуалістів. Читача вже задовбали цілі відра «одкровень», «страхів», «плачів», «зізнань», «криків», «надривів» чи інших «заангажованостей», які на нього виливає розбурхане та схильне до естетичного насильства ego автора. Господи, ну коли ж мені нарешті потрапить до рук текст без автора, у сенсі без слідів його незграбних чобіт, якими він топчеться на кожній своїй сторінці? – часто доводиться чути нарікання роздратованих читачів, певно, втомлених від читання творів із надмірно «оціночними» судженнями чи психічними «вадами» їхнього автора.
Мабуть, саме через погану літературу читачі стають снобами. Мій читацький досвід у цьому сенсі з року в рік системно «ретроградує»: змушує ще пильніше придивлятися до класики, ретельніше її перечитувати, бо лише там, у добрих і стареньких знайомих творах, можна побачити силу-силенну речей, на які раніше не звертали увагу. Класичним авторам якраз вдавалося те, що сьогодні зазвичай авторам не вдається. Старість, чи що? Як би це банально не звучало, але хочеться саме природності, невимушеності, дотепності й ненав’язливості. Хочеться, щоб нашу читацьку цікавість просто-напросто майстерно водили за носа, щоб вона не нудьгувала, щоб ми себе не силували читанням книжки.
Оповідання Сашка Ушкалова – це дотепна мандрівка за природністю, за тією «магією буденного», що її література, пригнічена концептами, ідеями, схемами чи суворими рамками жанрів, зазвичай втрачає. «Забути» наш інтелектуальний досвід розуміння літератури, відкинути панівні традиції, плюнути на розумування, знову повернутися до «реального», але не як до моделі опису та стилю-диктатора, а як до стихії самого пересічного життя. Чогось мені здається, що саме цим шляхом пішов прозаїк Сашко Ушкалов.
Книга «Жесть» названа дотепним сленґовим словом, одне зі значень якого зазвичай є психологічним – це захват-здивування. Назва надзвичайно влучна, адже ця «жесть» як враження переслідуватиме читача від оповідання до оповідання. Це нарочито несерйозне, приземлене, «невисоке» слово має й відповідну соціалізацію: буденну, почасти банально-комедійну, поверхневу, одним словом, показує нашу непричесану пострадянську дійсність. До речі, про поверхні. Уже настільки задовбали «глибини» в літературних творах, особливо духовно-онтологічно-містичного походження, що, певно, варто прислухатися до рецептів дідуся Дельоза й шукати «глибини поверхонь».
Ушкалов блискуче їх віднаходить, і його творча уява демонструє такі унікальні з точки зору письма «фігури» нашої буденщини, що від реготу можна звалитися з крісла: саме тому цю книгу я рекомендую читати лежачи.
Я не впевнений, чи краще за автора оповім про ці оповідання. Вони настільки кумедні, настільки сильні своїм віталістичним гумором і парадоксальністю, що я жалкую лише за одним: мені мало, хочу ще! Як Данило Кіш, який своєю творчістю створив унікальний материк минулого – енциклопедію мертвих, Сашко Ушкалов своїми оповіданнями формує власний материк – енциклопедію живих. Істоти, які населяють цю безконечну книгу, – наші парадоксальні сучасники. Вони наївні й незграбні, смішні й сумні, розгублені й сварливі, незадоволені й дотепні. Свого часу невеликі оповідання й новели з несподіваними сюжетними поворотами О. Генрі сказали про Америку більше, ніж газети. Я сподіваюся, що оповідання Ушкалова, теперішні й майбутні, так само скажуть про нашу країну та добу значно більше, ніж ми можемо собі уявити.
Анатолій Дністровий
Жесть
– Звідки в тебе мавпа? – питаю я.
– Турки, – каже він, – матроси з турецького корабля подарували.
– Що, просто так взяли й подарували?
– Нє, – заперечно хита він головою, – вона лишайна була, а я її виходив.
– Дивно, – кажу.
– Шо дивно? – не розуміє Сява.
– Ну, де вона могла підчепити в морі лишай?
– Та хезе, – знизує він плечима. – Може, від матросні… Вони ще ті мудаки…
– В смислі?
– Ну от уяви, сиджу я на пляжі… Вечір, нема нікого. А вони метрів за п’ятдесят од берега на шлюпці кудись гребуть. І тут один із них кричить, коротше, мені: «Абазан!»
– Як-як?
– Абазан… Це матюк по-їхньому,
