style="font-size:15px;"> – А нащо вам сережка? – дивується мала. – Їх же тьоті носять.
– Не знаю.
На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.
– У вас є телефон? – раптом питає мала.
– Є, – зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.
– З іграми?
– Угу.
– Дайте пограти, – просить мала.
– Не дам, – обламавшись, кажу я. – Ходім.
– Куди це? – насторожено питає вона.
– До іншої міліції.
– Е, нє-є-є… – навідріз каже вона, – я в міліцію не піду-у-у…
– Чого це? – дивуюсь.
– А ви що, – і собі дивується мала, – не бачили, які вони там? Вони ж кричать!
– Бачив, – киваю.
– Ну коли бачили, чого тоді питаєте? – мала підходить ближче.
– І що мені з тобою робити?
– Не знаю, – знизує плечима вона. – Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.
– Знач так, – говорю суворо, – я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.
– Будете тягнути в міліцію, – ультимативно заявляє вона, – я від вас утечу!
– Та тікай, – кажу, – дуже ти мені треба…
І що ж ви думаєте?
Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.
«Ну й хрін з тобою, – кажу я сам собі, – поїду додому зализувати рани».
Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.
– Ти в курсі, котра година? – питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.
– Нє, – чесно відповідаю я.
– Я так і думала! – сопе вона в слухавку. – Де тебе носить?
– Валь, – кажу, – я приїду й усе поясню. Давай не зараз…
– Ти думаєш тільки про себе… – заводиться вона.
– Не тільки.
– Ну, а про кого ж ти ще думаєш?…
– Зажди секунду, – я озираюсь.
Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.
– Ходи сюди! – кличу я.
Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.
– Тебе як звати?
– Маша…
– Я ще про Машу думаю, – кажу я Валі.
– Про яку таку Машу? – спантеличено видихає Валя.
– Та… довго пояснювати…
– Гад такий! – кричить Валя й кидає трубку.
Повільно, але переконливо вечоріє…
До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти
