бачили, щоб у неповнолітніх було стільки целюліту? «Ну, в житті всяке бува», – відповіли йому американці й теж погодились. З росіянами, попри відсутність потреби користатися гугл-транслейтом, не зрослось. Ті почали вимагати копії паспортів моделей, тому залишились без видовища…
Результати перевершили всі сподівання. За перший місяць на Сявин інтернет-гаманець крапнуло 950 баксів. Наступний місяць був удвічі прибутковіший. Сява не міг натішитись і, нарешті, почав ловити від роботи кайф. Так тривало аж до травня.
Обідню перерву олігарха Корчагіна назвати вдалою було важко.
– Натусік, – прохрипів він секретарці, яка ввійшла до його кабінету, – дай щось, щоб мені стало краще…
– Вам погано, Ілля Петрович? – затремтіла секретарка, знаючи, що в шефа ніколи не було проблем зі здоров’ям.
– Мені дуже погано, – хапаючи ротом повітря, кивнув той, – я б сказав… хуйово…
Вечір олігарха так само був не з приємних.
– Ольга Павлівна, – стартував він з порога на тещу, щойно опинився на ґанку її помешкання, – скажіть, вам чогось у цьому житті не вистача?
– Ілюша, – виставила вперед обидві долоні теща, – по-перше, не кричи на матір своєї дружини, а по-друге, чого це ти довбеш мене філософськими питаннями?
Корчагін осікся. Ніде правди діти, теща, колишній заводський бухгалтер, рідко коли лізла за словом у кишеню.
– Ольга Павлівна, давайте начистоту, – уже спокійніше почав Корчагін. – Те, що ви зараз почуєте, як мамі моєї дружини, може вам не сподобатись…
– Ти зраджуєш Мариночку? – звела брови теща.
– Ні… – позадкував Корчагін. – Просто я дивлюсь в інтернеті все, що мені хочеться…
– Ілюша, я тебе не зовсім розумію… Усе нормально, ти здоровий?
– От і я, – мовив Корчагін, – не дуже вас розумію. Вам що, грошей мало? Чи це у вас вікове?…
– Послухай мене, Ілюша, чого це ти думаєш, що я буду терпіти твоє хамство?
– А чого це я, – схопився за голову Корчагін, – на сайті, де всякі там… показують себе за гроші, раптом бачу свою тещу?
– Знайди і скинь цього гівнюка з Ай-Петрі… – просичав Корчагін у слухавку, говорячи з начальником своєї спецслужби.
Карета швидкої з тещею на борту саме відчалювала від будинку. Сіялась мжичка. Корчагін глянув у приморські небеса – вони були вологі й непроглядні, як скло його джипа.
– Слухай, – спитав він того-таки начальника, набравши його хвилин за сорок, – ви його ще не скинули?
– Ні, – відповів начальник захекано. – Оце якраз тягнемо підараса на зубець. Ще метрів тридцять.
– Значить так, – видихнув Корчагін, – не треба його кидати.
– Шеф, а шеф, – заканючив начальник, як трирічний пацан, – ну давай його скинемо.
– Ні, – відрубав Корчагін.
– Ну добре, – зітхнув начальник. – А що з ним робити?
– Дайте
