потім сіда на переднє, кида мені рушник. Витирай, каже, а сама свого чихуахуа тре. Я Вітька витер, той ожив ніби, вмостивсь зручніше, роззирається. А вона чихуахуа тре й тре… Перестань, кажу, терти, а то зітреш, він і так малий. Ти, відповіда вона, за мавпою слідкуй. Це Вітьок, знов кажу я. Пофіг, знову каже вона й дає по газах.
Їдемо на Лівадію, зарулюємо у двір триповерхової доміни. Пішли, каже вона, і мавпу бери. Ну, я йду. А шо робити? Заходимо. Назустріч жінка така років під сорок. Це, каже вона їй, мої друзі, а потім на мене позира. Як тебе звати? Слава, відповідаю, Слава і Вітя нас звати. Дивлюсь, у жінки очі по гривні, але все по етикету – дуже приємно, каже, Слава і Вітя, мене звати Марта. Заходьте, будьте як удома. Чаю, кави? Спасибі, кажу, взаємно приємно, а сам думаю: ні хуя собі, попав у дворянське гніздо. І відчуваю, шо треба якусь приємність сказати. Ну й говорю: у вас, говорю, дуже красивий будинок і дуже гарна дочка. Дякую, каже Марта, але в мене син вашого віку, а я покоївка. Знаєш, як мені соромно було?… Піднялись на третій поверх, до кімнати її. Я такі тільки в кі-ні бачив – у футбол можна грати. Ліжко кілометрове, фотки її скрізь на стінах. Статуя якась у повен зріст, а на статуї ліфчики висять. Розові в основном. І от знаєш, шо мене збісило?
– Ліфчики?
– Нє…
– Мене збісило те, шо коли людина багата, то вона дума, шо їй усе можна. Ми стоїмо з Вітьком посеред кімнати, а вона йде до шафи і всі лахи з себе скида на підлогу. Так і стоїть гола, порпається в шафі, шукає там шось. На нас ноль вніманія. От ти б роздягся перед незнайомим мужиком?
– Перед мужиком ні.
– Лади, – каже Сява. – Ти ж мужик, вибач, не подумав… А перед жінкою ти б роздягся?
– Та не знаю… Слухай, може, вона тебе просто хотіла?…
– Подивись на мене, – зітхає Сява, – бачиш, як я галімо виглядаю? Так от, тоді я виглядав не краще… Не могла вона мене хотіти. Я її хотів, чесно кажу. А вона мене точно ні… І от вона повертається до мене й пита: голодний? Розумієш, стоїть гола й таке мене пита. Да, говорю я їй, а сам думаю: от гівно, я ж у душі був учора, від мене, мабуть, штиня, як від комбайнера. Добре, каже вона, бо я теж. Ти де живеш? На Кривошти, відповідаю. О’кей, каже вона й почина збиратись. А мавпа теж? Угу.
Спускаємось ми вниз, Марта проводжає мене недобрим поглядом. Сука, думаю, ми ж із тобою одної крові, ми ж типу… комбайнери. Чого ж ти на мене гниєш, мать? На все добре, каже вона мені навздогін, приємно було познайомитись. До побачення, буркаю, у вас дуже гарний будинок. Вітьок весь цей час висить у мене на плечі й до неї шкіриться. Він коли на людину шкіриться, значить, вона йому не сподобалась… Приїжджаємо ми, значить, у «Софію». Ресторан цієї, як її, бля…
– Якої?
– Ну, цієї… Засєнтябрі-і-іло за окно-о-ом, засєнтябрі-і-іло-о-о… – тягне повз ноти Сява хриплим голосом.
– Ротару чи що?
– Точно, – киває Сява. – Ти, головне, нічо не подумай. Я її пісень не знаю. Просто цю мама співа, коли настрій херовий… Я кажу їй: мене туди в спортивному не пустять, дарма ми сюди
