style="font-size:15px;"> – З цим, – зітхає вона, – з другом твоїм. У нього ще око сіпається…
– Слухай, – вкрадливо питає батько, – а що за друг із тобою?
– Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…
– Значить так, – заспокоює її батько, – з Корчагіним у тебе не може бути проблем. То що за друг, я тебе питаю.
– Ну, це складно пояснити…
– Сонечко, ти все-таки спробуй.
– Я сьогодні його зустріла… Мішель… ну, він… у море впав. Далеко в море…
– Мішель?… – перепитує батько. – Упав у море? Як це так?
– А так… Його баклан украв, а друг мій… він Мішеля врятував, точніше, не друг, а його мавпа… Я ж кажу, все складно…
– Мавпа? – перепитує батько й зводиться з-за столу.
– Ага… японський макак…
– Добре, сонечко, – шепоче в слухавку батько, дістаючи із сейфа «макарова», – ти, головне, будь на місці.
Сява бачив усе на власні очі, зблизька, в деталях, ніби суфлер зі своєї буди. На руках у нього був один сценарій, а в реалі розгортався геть інший. Вона сиділа на капоті свого «Ленд Ровера», поставивши ноги на відбійник, і курила одну за одною. За якийсь час приїхав чорний мерин, з якого виліз чолов’яга в пальті кава з молоком. Чолов’яга кинув їй кілька слів, потім глянув на «BMW» із Сявою, потім знову на доньку, потім собі під ноги.
– А потім, – каже Сява, – він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.
– Куди? – затягуюсь я.
– Куди-куди… – мляво кривиться Сява. – На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.
– Що за татарин?
– Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…
– А татарин? – питаю я невідомо навіщо.
– Татарин ходив, – і собі затягується Сява, – аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…
Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.
– Альо, – нарешті сказав Сява.
– Альо, це я, – сказала вона йому.
– Ти де? – спитав Сява.
– У Лондоні, – відповіла вона. – Вибач, мене батько на курси відправив…
– Ясно, – відповів Сява. – А на які курси?
– У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?…
Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не
