– тепер можна подумати, що в неї нема ока.
– Фух, – зітхає Галя, – здихалась.
– А шо такоє? – пита майор.
– Зара побачите, – киває Галя і мерщій тіка з кабінету.
– Дядя міліціонер, – мала відразу посміхається, – скажіть, а у вас тут багато бандітів?
– Ну… є трохи, – киває майор, зробивши поважне табло.
– А ви в людей стріляли? – продовжує допит мала.
– В поганих… да, – киває він.
– А на смерть?
– Та було, – сентиментально зітха майор.
– Так ви, дядя, убійця?
– Я, – скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, – страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…
– А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! – просить мала.
– Не покажу, – буркає майор.
– Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?
– Яка палка?
– Ну та, якою ви людей б’єте.
– Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, – напружується майор.
– Так шо луччє: пістолєт чи палка?
– Пістолєт! – гаркає майор.
– А наручники у вас є, дядя міліціонер?
Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.
– Покажіть наручники, ну, будь ласочка.
– Галя! – кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. – Осьо, дивись.
– Ох які інтересні! А можна я пограюсь?
– Нє, – каже майор. – Спецсрєдства дітям не ігрушка.
– А шо це в вас за тьотя на стіні? – питає мала й тицяє пальцем на плакат.
– Це не тьотя, – скрегоче зубами майор. – Це Мілєвський…
– А, – каже мала, – а я думала тьотя.
– Галя! – горлає майор, потроху червоніючи. – Забери… дєвочку!
– Кстаті, цей дядя не мій папа, – каже мала.
– Галя! – кричить майор, уже нічого не чуючи. – Забери її, кажу, на… геть!
– Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?
– Ага, – каже майор. – На наручники, тіки відчепись.
Мала радісно загрібає зі стола браслети.
– Це не моя дочка, – кажу я.
– Та я вас понімаю, – киває майор. – Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…
– Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…
Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї.
– Га-а-а-аля-я-я-я! – в розпачі реве майор.
– Дядя, відстібніть мене.
– Не відстебну! Сиди там! – хапається майор за голову.
– Дядя, я пісять хочу.
– Так, – майор дивиться на мене як баран. – Зара я її відстьогую…
