здригнувся. Дивно й незрозуміло, але її голос невідомим чином впливав на його передміхурову залозу. Він відчував, як член вібрує в такт її звуковим хвилям. Звичайно, як призер шкільних олімпіад із фізики, хлопець міг відшукати складне пояснення цьому феномену, але проблема полягала в тому, що хвилі впливали й на його мозок. І якщо залоза відчувала підбадьорливий ефект, то з мозком усе було навпаки, він відключався, залишалися лише елементарні рефлекси.
– Я? З В-вадимом? – знітився Вася. – Так, давно. Ми жили в сусідніх будинках, тому з дитинства разом.
– І що, все це про землю на Кубі правда? – Мері катала оливку на зубочистці по губах.
– Т-так, – до ерекції, що починалася, додалася сухість у роті.
– Звідки він її взяв? Невже такий багатий? В очах дівчини з’явився інтерес.
– Він не багатий, – посміхнувся Вася.
Вася піймав себе на тому, що в нього менше тремтять руки. Він говорить із дівчиною й майже не затинається.
– У нього не було батька, лише мати, вона працювала на фабриці.
– Так Куба це все маячня для лошиць?
– Ні! – В очах Василя спалахнув переляк. – У нього дід по матері військовий, ну, ще з тих часів. Коротше, він там «фіделівців» учив, а потім знайшов собі кубинку й залишився. А йому за колишні заслуги як борцеві за Свободу Кастро відвалив фазенду. Ну, дід помер, а фазенда й земля онукові в спадщину відійшла, от Вадим і вирішив туди поїхати.
– Ясно.
Мері допила мартіні.
– Може, ще замовити мартіні?
– Можна, – вигукнула Катя. – Тільки мені з горілкою!
Вася підняв руку, але офіціантка його не помітила, він перехопив глузливий погляд Мері, смикнув долоню вниз і підвівся. Зачепив ногою стільницю, дзвякнули порожні келихи. Василь зніяковіло всміхнувся й пішов убік офіціантки. Наздогнав її майже біля бару, скоромовкою продиктував замовлення й повернувся назад.
– А ти теж з ним їдеш? – запитала Мері.
– А ти?
Вася здригнувся, злякавшись власної сміливості. Дівчина засміялася.
– А ти мене візьмеш?
– Звичайно, – випалив хлопець.
Випалив і зрозумів двозначність запитання. Мері стежила за його реакцією, помітивши розгубленість Василя, вона залилася голосним сміхом.
– Ну, а серйозно? Віриш у цю затію?
– Так! – Вася впевнено закивав головою, і краплі поту з чола закапали на стіл.
– А ми ось сумніваємося, так, Катю?
– Угу, – відгукнулася подруга.
– Але якщо ти їдеш, то я думаю, що потрібно погоджуватися.
Рум’янець залив щоки Василя, від слів дівчини в нього перехопило подих. Хлопець не вірив щастю. Рудоволоса богиня бажає їхати з ним.
– Думаю, буде весело, – розсміялася вона.
– Це буде новий виток наших життів.
