не автор, ні те, що вона не змінила навіть слова, ні те, що вона й не збирається щось змінювати. Їй подобалися всі тридцять тисяч слів, і вона бажала, щоб усі вважали її матір’ю цього роману.
Віолета тут. Він сидить навпроти. Микола. А вона бореться між бажанням скочити й крикнути, щоб він забирав свій роман і йшов, біг, ховався, тому що те, що він написав, – це дивовижно. Це заворожує! А його обдурять, заплатять копійки, викинуть на вулицю, а вся слава дістанеться їй – розпещеній кралі. Віолета думала про це й водночас схрещувала пальці на ногах, щоб він нічого не запідозрив. Щоб йому страшенно були потрібні гроші на операцію для рідних або тупо на наркоту, неважливо. Головним було те, щоб він, не роздумуючи, повинен узяти їх, поставити підпис і назавжди зректися цього твору. Адже відтепер і навіки вона – єдиний та незмінний автор цих рядків, цих довбаних тридцяти тисяч слів.
А Микола думав! Він краяв її серце своїм байдужим поглядом, дивлячись на тонкий конверт із валютою. Захоплював її цим поглядом, убивав її. Вона ненавиділа його за це. Стискала кулаки, давно забувши свою промову, і молила Бога, щоб усе це швидше скінчилося. Віолета ладна була попросити батька, щоб у випадку відмови він силою відібрав цей рукопис.
А потім Микола почав ставити запитання. Він щось запитував про контракт, він так повільно перегортав сторінки, він так довго вивчав написане, що у Віолети ледве не трапився нервовий зрив. Ненависть і повага до автора так міцно сплелися в її голові, що вона не могла визначити – яке з почуттів сильніше.
Уже наприкінці, коли його рука з ручкою застигла над документом, він подивився на неї. У тому погляді не було злості, не було докору або ненависті, у ньому була приреченість людини, яка усвідомлює кожний свій крок.
Він поставив останній підпис, останній раз коштовна ручка адвоката сіпнулася в його руці. Посміхнувся й вийшов із кабінету.
Віолета відчула, що зараз намочить крісло, спазми стискали сечовий міхур, а руки тремтіли, немов вона всю зустріч тягала гирі.
Віолета натиснула на кнопку дзвінка ще раз. Музика за дверима скінчилася, почулося клацання замка. У дверях без майки із сигаретою в зубах стояв Вадим, із квартири лунав дівочий сміх і невиразне чоловіче бурмотання.
– Привіт, кохана.
Вадим нахилився й поцілував дівчину. Віолета увійшла, запитально дивлячись на хлопця. Той жестом показав на кімнату.
На матраці, у центрі якого стояв кальян, сиділо троє. Вася, товста блондинка з червоним обличчям і руде стерво.
– Привіт, – видавила Віолета.
– Привіт, – у різнобій відгукнулася трійця.
– Вадиме, можна тебе на кухню?
Віолета направилася туди, не очікуючи відповіді.
– Ти навіщо цих кобил сюди привів? – спалахнула дівчина в оточенні брудного посуду й хлібних крихт.
– Ми ж це вже обговорювали?! – Вадим стомлено зітхнув.
– Одна
