книгарні, вона б тоді в магазині відбувалася, а тут театр, тупо якось, – дівчина збоку.
– Після написання будь-якого гарного твору в душі, якщо ви мене розумієте, утворюється ніби вакуум. Я саме в такому стані, зараз ще рано говорити про нові задуми, але дещо є…
– А тобі чи не однаково, поїли, попили, ги, мужика кетчупом вимазали.
Микола більше не міг, він відштовхнув якогось хлопця із чотирма відкритими пляшками пива й вийшов на вулицю. Важко вдихнув, угамував нудоту й побрів убік зупинки. Наступного дня він поїхав у книгарню.
Дівчина з рудим волоссям довго перебирала телефонну книгу в мобільному. Подруга зі склянкою лимонаду розвалилася в кріслі й перегортала каталог косметичної фірми.
– Кому дзвонити зібралася? – Катя повільно перевертала сторінки.
– Дімці, – огризнулася Мері.
– О-о-о! – багатозначно протягла дівчина. – Зараз наслухаєшся.
– Ага, – приречено відповіла подруга.
Вона довго дивилася на запис із іменем брата й наважилася. Відповіли на третьому гудку.
– Привіт, Дімко! Як справи?
У трубці відчувалося напруження співрозмовника.
– Що знову сталося? Що треба?
Начальник охорони Соломахіна не любив розмовляти із сестрою по телефону. Це було десь на рівні набутих інстинктів. Кожна розмова закінчувалася якщо не мордобоєм із черговими кривдниками молодшої сестрички, то гарним скандалом із погрозами все розповісти матері, чим її улюблений синок, призер змагань із рукопашного бою, відмінник бойової підготовки, займається вдалині від рідного села. Звичайно, мати знала, що її чадо начальник охорони у великого бізнесмена, але вона не здогадувалася, що обов’язки сина поширюються далеко за звичайне оберігання спокою впливової людини.
Сестра, яку саме брат витяг у місто і він же влаштував на заочне в новомодний коледж, швидко зрозуміла, чим займається Дмитро. І тепер, коли треба було натиснути на брата, вона діставала з рукава свій козир. Звичайно, Мері, а в рідному селі Марія, розуміла, що довго цей козир не протримається, рано чи пізно брат знайде, чим крити й цю карту, але поки користувалася нею при будь-якій можливості.
– От бачиш, який ти! Одразу – що треба? А може, я подзвонила просто довідатися, як справи в брата? Може бути таке?
– Не може! За двадцять п’ять років жодного разу не подзвонила просто так, а тут раптом надумала? Що треба?
– Мені потрібні гроші!
– Іди працюй!
– Ха-ха, дуже смішно! Я серйозно! Мені потрібно п’ять тисяч доларів.
– Скільки? – Трубка закашляла у вухо Мері.
– П’ять тисяч.
– Сестричко, я ж їх не малюю!
– Для тебе це дрібниця.
– Як ви всі полюбляєте чужі гроші рахувати!
Що, цицьки вирішила зробити?
– От чому у всіх брати як брати, а мій такий
