Він їв гарячий борщ і дивився на сніговика під вікнами. Їв. Усміхався й дивився. Їв і всміхався саме п’ять хвилин. На вулицю вибігли дорослі хлопці, які за кілька секунд ногами розламали сніговика.
А він сидів і дивився у вікно, як троє прищуватих молодиків топчуть його працю.
Зараз Микола дивився на зім’яті аркуші, а перед очима була купа брудного снігу. Зім’яті старання, зім’яті почуття.
– Миколо, можливо, нам усе ж слід перенести нашу зустріч? Адвокат смикав запонку. Хлопець укотре здригнувся, довго вивчав адвоката, відзначив нервове напруження коротуна, перехопив зацікавлений погляд німфи й відчув важкий тиск її тата.
– Усе нормально, я усе чую й усе розумію.
– Тоді повторіть, що я сказав.
– Ви запитали, у якій валюті я бажаю отримати гроші.
Адвокат кивнув, редактор полегшено видихнув.
– Ми чекаємо відповіді.
– У вас із собою у якій?
– У доларах.
– Нормально.
Чоловік заліз у внутрішню кишеню піджака. Микола посміхнувся. Не в кейс, не в сумку, а саме в кишеню. Його купили з кишені. Пригорщею мідяків. Микола здригнувся. Усвідомлення власної дешевизни неприємно залоскотало самолюбство. А може, встати, послати всіх на х…, розірвати контракт і піти? Ось так, кинути їм в обличчя клаптики паперу й піти. Залишитися при своєму. Нехай без цих зелених папірців, але з гордістю, із усвідомленням того, що не проміняв свою обдарованість на гроші. Що… Обдарованість? А чи є вона?
Він знову повернувся туди, звідки почав. Знову чотири пари очей чекали від нього дії. А він, як незаймана дівчинка, метушився поміж власним «я» і купкою доларів.
– Навіщо вона вам? Навіщо вам посередність, виражена у тридцяти тисячах слів? Що ви будете з нею робити? – запитав він німфу.
Та лише фиркнула й відвернулася. Хлопець усміхнувся.
– Нам потрібний не ваш роман, – устряв редактор. – Нам потрібна ідея. Так, я ж вам казав, що ваш стиль і граматика бажають кращого, бажають значно кращого. Але Віолета, – коротун солодко усміхнувся.
Дівчина відповіла кислою міною.
– Віолета дуже талановита дівчина. Вона вирішила розвинути вашу тему, так би мовити, узяти зерно оповідання й перетворити його в повноцінний роман, тому що написане як на цей момент не можна подавати читачеві. Це начерки, це…
– Я зрозумів, – перебив Микола.
У кімнаті знову запала мовчанка. Усі виказували нетерпіння, але чекали. А Микола намагався переконати себе. Уже понад два місяці він намагався переконати себе у тому, що так починали майже всі. Що з літературного «негра» він виб’ється в белетристи, що це черговий щабель, який потрібно подолати. Це саме те, чого він так чекав. Нехай не його ім’я буде на книжці, але це однаково крок до успіху, якщо з’явилися люди, які бажають платити за його слова. За його тридцять тисяч слів і декілька розумних думок. І він
