Куракінські хлопці потрібні були новому імператору Павлу, і Слєпньову довелося рушати у далекий італійський похід та випробувати на своїй шкірі перехід через Альпи, де він і ще кілька «рибалківців» спостерігали за поведінкою сіятельного князя Римницького і графа Задунайського-Суворова та його офіцерів, які цілком могли заразитися ідеями французької революції.
Повернувшись із походу, Василь Слєпньов пересвідчився, що його начальник здобув ще більшу вагу при дворі. Незабаром обидва вони взяли участь у змові проти імператора Павла, а після того, як на престол сів його молодший син Олександр, Василь Слєпньов міг кілька місяців благополучно пропивати премію, отриману, звичайно, не за те, що задушили царську особу, а за «подобающеє усердіє».
2
Отже, того не дуже щасливого ранку Василь Слєпньов, оббризкавши себе холодною водичкою та задовольнившись чималенькою порцією розсолу, поїхав до Рибалка, бо знав, що той задля розваги посилати по нього не стане, та й чекати на підлеглих не любив. Рибалко зустрів його у своїй міській квартирі, у будинку на одній із вулиць, що виходили до Невського проспекту. На відміну від доволі зім’ятого Слєпньова, виглядав він свіжим і осяйним і чимось нагадував мисливця, який вистежував дичину.
«Либонь, нове дільце світить», – подумав Слєпньов, побачивши свого безпосереднього начальника.
– А ти, братику, бачу, вчора добряче нализався, – вилив на нього цеберку холодної води Рибалко. – До ранку, мабуть, пиячили?
– Майже, Антоне Федоричу, – зізнався Слєпньов, бо знав, що обдурювати Рибалка небезпечно так само, як і спізнюватися на зустріч із ним.
– Так, так, звичайно, графині тебе в такому вигляді не покажеш, – констатував Рибалко.
Він подзвонив і звелів слузі принести стопарчик горілки.
– Це я тому такий щедрий, що краще ти в мене тут похмелишся, ніж потрапиш знову в трактир до своїх п’яничок, – пояснив Слєпньову, здивованому такою несподіваною щедрістю.
Коли ж Василь Петрович узяв із рук слуги чарку і задоволено крякнув, відчуваючи, як тіло оживає під дією такої необхідної йому рятівниці, Рибалко й запитав його про те, задля чого, як виявилося, викликав.
– Ти, звісно, чув про людину в помаранчевій масці?
– Це той, котрий… грабував польських вельмож? – наморщивши лоба, згадав Василь Петрович.
– Той самий, – підтвердив Рибалко. – Пам’ятаєш, ти ще його нашим союзником називав…
«Припустимо, називали його нашим спільником-помічником ви-с, Антоне Федоричу, а не я», – подумав Слєпньов, а вголос сказав тільки:
– Він нібито під час бунту Костюшка кудись згинув…
– Згинув, а тепер знову об’явився, – сказав Рибалко. – І тепер це не просто бандит, а найлютіший ворог Російської імперії, який зазіхає на життя її знатних підданих.
Спиною Слєпньова пробіг неприємний
