пане поручику… Я сама не розумію, чому ця думка раніше не прийшла мені до голови, – графиня Войцицька ще дужче збентежилась. – Він якось так дивно сказав: «Я б тобі довірив страшну таємницю, якби не боявся помилитися».
– А чи не хотів він сказати, що тим розбійником був хтось із гостей князя Любославського? – ризикнув висловити здогад Слєпньов.
– Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, – вона вимовила це з непідробним жахом.
Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів – саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке – граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре знав закони шляхетської честі. Пізніше граф, можливо, і пожалкував про це, та було вже пізно. Все переважила небезпека, яка нависла над життям дочки. Це пояснювало, чому Юзеф Войцицький так безстрашно поїхав назустріч своєму ворогові. Можна було передбачити – граф сподівався якось домовитися з ним, покладаючись на його вельможне походження.
А втім, це була всього-на-всього версія, яку ввечері Слєпньов обговорив удвох із Рибалком, але версія доволі спокуслива. Вона уможливила певну схему дій.
– Отже, уявімо, – роздумував Рибалко. – Уявімо собі, що один із гостей заздалегідь приїжджає до маєтку князя. З ним челядь і охорона. Він поселяється в палаці. Разом з усіма веселиться, бенкетує. Або, сказати точніше, вдає, що бенкетує. Водночас уважно роздивляється…
– Якщо він раніше там не був, – уточнив Слєпньов.
– Так, ти маєш рацію, – схвалив Рибалко. – Якщо тільки він не вивчив обстановку раніше, підлий пес. Адже, щоб потрапити на бал, треба було бути не просто багатим і родовитим, а й належати до певного кола. Отож коло…
– Так, – Слєпньов трохи поморщився. – Але хто це міг бути?
– Саме про це я й хотів запитати, – лукаво сказав Рибалко. Та, побачивши, що його соратник-підлеглий хтозна-як збентежений, змилостивився:
– Давай кумекати разом.
Але, як виявилося, «кумекати» було доволі важко. Обоє знали весь тодішній цвіт аристократії Волині, Поділля і Київщини, тобто майже всієї України, яка до 1793—1795 років перебувала під владою Польщі. Перед їхніми очима подумки проходили князі, графи, барони і просто багаті шляхтичі. Так, вони були горді, свавільні, могли напасти на сусіда, який чимось не догодив, надто ж якщо сусід був дрібнішим шляхтичем, вони нерідко гризлися один з одним на сеймі і місцевих сеймиках. Але уявити когось із них у ролі бандита в помаранчевій масці було важко, майже неможливо.
– Що ж, братику мій, доведеться тобі рушати в далеку путь із тим, що є, – сказав врешті-решт Рибалко. – Не зітхай так. Нічого не вдієш, така монарша воля. Виходитимеш із конкретних обставин. Там у тебе повнісінько знайомих. А до властей місцевих я тобі дам листа. Можливо, за підписом самого государя. Або князя Чорторийського,
