графським садівником був якийсь зв’язок. Але ж це вона, графиня, хотіла, щоб Пелагея нарешті влаштувала свою долю. А Пелагея відмовилася йти заміж за садівника. Та висувати якісь здогади, що саме він втягнув Пелагею у злочинну змову, на її погляд, не варто. Ні, це неможливо, це дурниця, але, ах, панове, я нічого не можу сказати…
Так нічого і не добившись, Рибалко і його підлеглий покинули палац. Лютнева негода пробирала до кісток. Над величезним парком, який підступав до палацу, кружляла величезна зграя гайвороння. Здавалося, птахи накаркують ще більшу біду.
Нарешті карета рушила. Поскрипували колеса, немов намотуючи на ободи велику таємницю.
– І що ти про все це думаєш? – першим озвався Рибалко.
– Пелагея, якщо вона в змові, багато разів могла віддати графську доньку до рук розбійників, – почав розмірковувати Слєпньов. – Проте вона не зробила цього. Чому?
– А тому, друже мій, – сказав із легкою погордою Рибалко, – що чоловікові в помаранчевій масці насправді потрібен був граф, а не його дочка. Тут є інше, набагато важливіше – як і чим змусив він цю Пелагею служити собі? Садівника, здається, усунули неспроста. Судячи з усього, він був готовий зізнатися, що допомагав бандитам. А вірну Пелагею не зачепили. Виходить, знали, що мовчатиме. Чому – ось де собака закопана.
– Справді – чому? – радше не Рибалка, а самого себе тихо спитав Василь Слєпньов.
Відтепер у його вже досить полисілій голові засіла думка, що у цій справі прихована якась пружина, знайти яку він поки що не в змозі. Для нього головним було не те, чому Пелагея погодилася служити бандитам. Тут причин могло бути аж надто багато – страх за себе, за своїх близьких і навіть за ту ж таки маленьку Ядзю, котру вона, без сумніву, любила. Але як же так швидко і непомітно могли люди чоловіка в помаранчевій масці встановити зв’язок зі слугами Войцицького? Поміж суботою, коли граф зірвав маску з ватажка банди, і днем повернення подружжя до свого маєтку – а це також субота – минув лише тиждень. Виходило так, що помсту свою надто вже розумний ватажок задумав одразу і почав її реалізовувати, не гаючи жодної хвилини. Він обсновує маєток Войцицьких невидимими нитками свого страхітливого плану, більше того – робить кількох людей графа своїми спільниками. Але як?
Слєпньов подумки зводить докупи все, що взнав за три дні бесід, які добряче виснажили не лише графиню та її слуг, а й його самого. Ось перед очима несподівана (завжди несподівана!) поява «помаранчевої маски» із поплічниками, ось графиня злякалася, коли побачила у кімнаті з пальмою ляльку з виколотими очима. Про вбивство садівника і язик слуги, який прислали бандити, згадує Слєпньов. Про таємничу поїздку Юзефа Войцицького до лісу. Потім Слєпньов повернувся до нападу на графський екіпаж у лісі. До їхнього шляху із Заславля додому. Тоді на них могли напасти будь-коли, а напали неподалік від їхнього ж села. Повернувся він до балу і з’яви на ньому людини у яскравій помаранчевій масці. Ось той заходить до зали, а потім, майже виконавши свою місію, виходить і в дверях стикається
