я дуже люблю любити. Можливо, я неправильно висловлююсь, але це саме так.
Я люблю любити.
Останнім часом, коли це відчуття почало поволі зникати, я розбурхувала його, мов каламутну застійну воду, аби надати їй руху та свіжості тим, що уявляла, ніби Вадим помер. Тоді в мене з очей котилися сльози і я засинала заспокоєна тим, що на дні болота, під шарами густого моху є ця вода – свіжа і рухлива. Вона є – отже, варто жити далі.
Щоправда, була ще одна вправа для почуттів, адже почуття варто тренувати. Принаймні таким, як я, котрі час від часу відчувають на собі цей крижаний панцир…
А вправа була такою: я уявляла, що відкриваю поштову скриньку, а звідти випадає лист із незнайомим почерком, я розкриваю його і читаю: «Одного дня на березі моря янгола побачив я…» До речі, саме так починався лист одного хлопчика, що жив у нашому будинку і поїхав кудись в інше місто, так ніколи зі мною і не заговоривши. Лишив тільки цей лист, перший рядок якого я пам'ятаю досить добре. Більше нічого не збереглося в пам'яті, адже тоді я розлютилася і викинула той папірець.
А потім сама вигадувала його продовження – щось зовсім безглузде і безсоромне, неможливе, задушливе, неймовірно прекрасне – таке, чого не можу повторити, адже тоді зникне магія невагомої незрозумілості й перетвориться на якийсь уривок з дамського роману чи… розмову по телефону з черговим «нічної варти для самотніх».
У цьому листі з ніжністю розповідається про кожну клітинку мого тіла так, що я згадую ці неіснуючі слова в ту саму мить, коли Вадим починає мене цілувати. От тоді я і уявляю цей лист, що випадає з поштової скриньки…
Певно, подумала я…
…певно, коли все станеться, тобто в останню годину, а ще краще – в останні десять хвилин, варто зізнатися Вадимові про цей неіснуючий лист, котрий мені ніхто ніколи вже не напише.
Але я скажу, що цей лист – суцільна і чиста правда! А потім закрию очі. І більше їх нізащо не відкрию!
…Я все ще стояла в кінці лісосмуги, і мені було спекотно, хоча тут земля була досить волога і вся вкрита жовто-зеленим листям, просто встелена ним.
І стояла така тиша…
Така нестерпна тиша…
Ось воно!
Скоро я чутиму її завжди – от таку тишу. Дивно, але це не лякало мене. Адже тиша була прекрасною, нічого в світі не могло порівнятися із нею. Навіть моя улюблена музика Бетховена.
Я подумала: можливо, задля того, аби писати таку дивовижну музику, йому треба було оглухнути. Можливо, в цьому і полягає незбагненна таємниця: оглухнути – аби почути, осліпнути – аби побачити.
Нині я так само була оглушена й осліплена – і тому все, про що ніколи не думала, постало переді мною в безжальній правді. Я сіла на листя, і воно м'яко завібрувало піді мною, мов жовта хмара. Певно, так само під розкритим парашутом вібрують хмари, коли вистрибуєш з літака…
Я ніколи не сиділа на землі в білому плащі!
Я засміялася: це ж треба – сісти на землю в білому плащі для мене теж неабиякий вчинок!
Ні,
