style="font-size:15px;"> Я вже казала, що мріяла про лінзи, аби лише не носити на носі цю коричневу оправу. Точно! Не знаю, чи буде це неабияким вчинком, але принаймні я зроблю, про що мріяла кілька років. Маю право.
Я увійшла до магазину. Він щойно відчинився. За прилавком сиділа мила жіночка в халаті та накрохмаленому очіпку, щось писала в зошиті.
– Я вас слухаю… – привітно кивнула вона.
Я пояснила, що хотіла б зняти окуляри і поставити собі лінзи.
– Проходьте до кабінету, – сказала жіночка.
Потім вона тицяла паличкою в літери.
Потім сказала, що, звісно, лінзи – не проблема і вона готова поставити їх хоч зараз.
– Якого кольору ви хотіли б? Прозорі чи з відтінком?
Я обрала прозорі. І вона допомогла мені вставити їх в очі.
Я підійшла до дзеркала.
– Бачте, який ефект! – прокоментувала жінка. – Красуня!
Я згадала, як ми з Іркою товклися перед люстром (це та подруга-однокласниця, про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилося: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала – «поросячі») очі, котрі тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…
Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…
…вийшла з магазину і відчула дивну річ.
Важко пояснити, що саме відбулося. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору – і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!
Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.
Хоча на небі не було жодної хмарини. А все – через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, котрою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.
Що далі?
Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але завжди не доходили руки, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?
Двері відчинено. Я наважилась зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.
Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла на останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.
Це була фуга «Всі люди мають померти».
