як то воно… Одне слово, ви могли б подивитись – ну, так, стороннім оком, і сказати, що це за… Розумієте, я повинна їй щось сказати…
– Гм-м… Давайте… – вона взяла довідку і втупилась в неї.
Кілька хвилин ми мовчали, потім дівчина поглянула на мене.
– Погано… – сказала вона. – Дуже погано. Я вам не заздрю. Порадьте їй самій про все дізнатися і не лізьте в цю справу. Є лікар. Він знає, як про це говорити… Більшого сказати не можу. Не маю права.
– Але ви можете хоча б сказати, скільки їй залишилось?! Я маю це знати. Це дуже дорога для мене людина. Прошу!
Дівчина ще раз втупилась в довідку і зітхнула:
– Приблизно місяць. Можливо, пару тижнів… Гадаю, не допоможе навіть «хімія» – справа зайшла надто далеко… Співчуваю вашій подрузі… Вона молода?
– Молода… – відповіла я, подякувала і пішла геть.
Знову на вихід…
…знову на вихід…
На те шалене осіннє сонце із блакитними калюжами на землі.
Взагалі, я дуже люблю (ой, можливо, вже краще казати «любила»?) пореготати.
Я могла реготати з будь-чого. Зокрема, з себе.
Гадаю, я так сама себе «засміяла», що, певно, через це і розвалюється моє життя із Вадимом. Щоправда, поки що він про це не здогадується – просто нічого, що стосується мене, не сприймає всерйоз. Я до цього звикла.
Намагаюся не турбувати його своїми фантазіями чи бажаннями. Знаю, що вони завжди розбиваються об скелю його розумних заперечень, логічних доказів, тонуть у хвилястих графіках, які він часом любить вимальовувати, аби довести мені мою повну бездарність щодо реального життя.
Тому я зупинилася на порозі лікарні й думала, що зараз іти додому категорично не хочеться.
Треба все перетравити наодинці, поки зможу зайти до хати, весело розмахуючи цим білим прапорцем, і вимовити крізь регіт якусь фразу на кшталт: «Ну от, нарешті зовсім скоро ти зможеш цілком легально бігати до Лєнки з третього під'їзду!»
Але поки я зможу вчинити саме так, треба подумати…
Подумати про те, що сьогодні надто яскраве сонце, надто спокуслива осінь і на мені – новий білий плащ, у якому мені досить спекотно.
Ні, не так.
Що за банальщина в таку урочисту мить?!
Я обережно поставила ногу в блакитну калюжу, ніби вже ступила на небо, і поверхня задрижала під нею, вкрилася дрібним золотим тремтінням, мов я наступила на невідому живу субстанцію.
Цікаво, чи стану я такою субстанцією… після? Адже ми вчили закон колообігу в природі: ніщо не стає нічим, вода випаровується із землі, повертається на небо, стає хмарою, з хмари ллється дощ… Одне слово, у мудрої природи все до ладу.
Ну, добре, я випаруюся, піднімусь нагору, побачу, що там є – за блакитною стелею, де танцюють янголи, потім впаду дощем, можливо, ось у таку калюжу, потім стану квіткою, травою чи деревом.
Непогана перспектива.
І навіть дуже добра. Але…
Але! Так, я поки що
