розсердилася, що мені не дали додумати цю важливу думку.
Я боялася, що втрачу її прямо тут, у цій калюжі.
Адже я не звикла думати про такі речі. Дивно, але думка не зникла…
…не зникла…
Абревіатура! Я була абревіатурою.
Звісно, на плиті, котру замовить Вадим, напишуть щось гарне. Але що насправді відбулося за ці двадцять сім?! Народилася – вчилася – працювала – одружилась…
Щоправда, багато реготала з себе.
І одного разу злетіла на парашуті над морем у Криму за 25 гривень.
Невже – більше нічого не було? Лише – стримані бажання. Причому досить помірковані. Адже я не мріяла стати Мерилін Монро чи Жаком Івом Кусто!
Але навіть помірковані бажання я увесь час стримувала, бо вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою «хорошої дівчинки», котра згодом стане хорошою дружиною, правильною матусею і милою бабцею.
Слухайте, люди! Це ж знущання!
– Що ви сказали?
– Ой, вибачте… Це я так, сама із собою…
– Лікуватися треба…
– Так. Певно, що треба… – промимрила я якомусь дядькові і рушила з місця. Адже стояла у дворі лікарні ось уже з півгодини.
М-м-м… На чому ми зупинилися? Ага. Це ж знущання – ось така схема!
Вона виглядає досить нормальною і привабливою, коли тобі нічого не загрожує. Коли твій час ще не вичерпано, а попереду, можливо, на тебе очікують зміни і пригоди, котрі ти бачиш уві сні або про котрі читаєш у книжках. А я?
Я поглянула на себе у віконце авто, повз яке проходила: чи не взялося моє обличчя патиною неминучості? Але на мене поглянуло трохи викривлене у склі, але досить привабливе – звичайною привабливістю звичайної молодої жінки – лице, обрамлене світлим волоссям, зібраним у високий «кінський хвіст».
На носі – окуляри.
Нудне обличчя!
Я – риба. У мені все нудно. Досі я жила в акваріумі. Так, так…
І що тепер?
Мене аж пересмикнуло від відкриття: тепер я можу дозволити собі абсолютно все! Тому що в мене немає часу. На здоровий глузд. На міркування. На виваженість.
А якщо це так…
…а якщо це так (я вже вийшла за браму лікарні і знову зупинилася, дивлячись на дорогу, що розходилась від брами на три боки) – мушу зробити щось таке… щось таке… На повну котушку!
Хоча б один раз.
Один і останній.
Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.
Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежало три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки – звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила у паркову лісосмугу.
Третя закільцьовувалась
