все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, можна все!
Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б сигарет.
Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємось відвідати Єгипет) – і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.
Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» – почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)
Я ніколи не скакала на коні.
Ніколи не спускалася під воду.
Не ходила в гори.
Не була в Парижі.
Власне, взагалі ніде не була…
Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось ще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?
Я закашлялась.
Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.
Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава с пластикової склянки і цигарка – і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею – мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.
В мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в таку саму склянку гидотної дешевої горілки. А потім все одно доведеться плентатись на тролейбусну зупинку…
Відчула, як в мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень – надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.
Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа до нудотного пластику із коричневою рідиною під назвою «еспресо».
Це – все!
Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.
Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…
…про те, що…
– Сумуєш?
– Що?…
Звідки він взявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.
– Нічо… – сказав він. – Тут вільно?
Я одразу ж хотіла встати і піти.
Адже ніколи не розмовляю із незнайомцями.
Вірніше, з ось такими нахабними молодими хлопцями, від котрих можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він з тої компанії, яка сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-небудь…
Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.
Ще день тому я б так і зробила…
