ім'я?
– Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Пані з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?
– Я бачив «Гараж». Знаю таку.
– Ну от. Я теж – Ія.
– Класно. А я – Сюр.
– Що за дурня?
– Сюр. Так мене звуть. Це перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, – він кивнув у бік хлопців, – Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.
– А що потім?
– О! Потім – різне. З часом усі розходяться. Купа справ! У Санька – родина. Малим близнюкам по два роки – треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…
– Контролером?
– Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата – закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відзначаємо.
– А ти?
– А я… ось тут з тобою балакаю.
– Навіщо?
– По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.
– А що, це якесь особливе місце?
– А ти не знаєш?
– Знаю, – чомусь сказала я.
Сьогодні у мене був особливий день – чому б мені, як Алісі з Країни Чудес, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.
– Ти вмієш робити якусь жрачку? – запитав він.
– Яку саме?
– Ну, хоча б яєчню?
– Нема питань!
– Тоді пішли!
– Куди?
– Куди-куди. До Марека. Я ж сказав, ми зараз туди йдемо відзначати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?
Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть – зґвалтують і вб'ють. «Хата» – це, певно, «хаза», «малина».
– Та ти не бійся, – сказав Сюр, побачивши, що я трохи знітилася. – Не будь такою нудною. Ми ж свої!
Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».
…свої?…
Я не багата на друзів. А якщо відверто, зовсім їх не маю.
Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне – огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.
Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: «У тебе такі гарні ноги… Мені б такі…»
Це мене вразило настільки, що я заклякла. По-перше, які там ноги, прости Господи: у мене 39-й розмір і середній палець довший за великий. По-друге, я ще ніколи не чула, щоб одна особа жіночої статі хвалила іншу та ще й мріяла мати таку саму частину її тіла. Звісно, якщо не йшлося про яку-небудь гіпотетичну Дженніфер Лопес!
Адже в шістнадцять усі просто готові повіситись від власної недосконалості – але при цьому ніколи не признаються, та ще й вголос (!) у тому, що хтось кращий за них. Проте я звернула увагу (звісно, привселюдно), що я б не відмовилась від її волосся – чорного, лискучого і прямого, мов у ляльки.
Вона, звичайно, сказала, що так само ненавидить його, як я – середній палець своєї ноги.
Ось
