style="font-size:15px;"> … сходинку під'їзду…
Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.
Квартира була простора і на диво чиста, адже я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках – небезпечне лігво чи притон із вицвілими прокуреними фіранками.
Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.
– Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…
Хлопці розбрелися кімнатами. Десь углибині залунала музика. Сюр провів мене на кухню.
– Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.
На гарячу пательню я вилила рівно десять яєць. Вони зашкварчали і рівненько уляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.
Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати, там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта – радісно загули і почали розхапувати яєчню – просто зчищати хто скільки встиг – на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.
Марек налив мені вина:
– Пий, мала, їж, у нас ще купа справ…
Звісно, подумала я.
А ще подумала: цікаво, як все почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.
Я не стала казати, що більше не можу – і випила.
А потім майже одразу побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!
Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…
Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:
– Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…
– Він водій чи контролер? – запитала я.
– Саньок – найкращий транспортий «щипач»…
– Хто?
– Не знаєш? – здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. – «Щипач», карманник. Так виріже гаманець, що не відчуєш!
Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.
– А ти ж тоді хто? – запитала я.
– Ніхто. Ми просто разом – зі школи.
– Він – крадій? Злодій? – я з огидою поглянула на Санька.
Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, котрі стояли б прямо на зупинках – щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували у розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.
А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, ось дивлюсь, як він спить,
