наповнювалася, а самі євреї, живучи замкнутими общинами, нікому не завдавали клопоту. Навіть єпископ, який опікувався графством, не дорікав графині за те, що в її володіннях процвітає єврейська колонія. Адже тоді у всіх на вустах було інше: військові успіхи султана Юсупа ібн Аюба, на прізвисько Саладін. Він уже став правителем Єгипту та Сирії, його владу визнав багдадський халіф, йому скорилась Аравія і він примусив відступити правителів Конійського султанату.
Здавалося, влада й могутність цього вискочня-курда зростають з дня у день, але серед його чималих володінь, як щит, осяяний знаком хреста, лежало Єрусалимське королівство… Справді, нікого не хвилювало, що на берегах Галілейського моря живуть якісь там євреї.
Мартін, – а лицарем Арно де Бетсаном був саме він, – уже думав був покинути графство, вважаючи свою місію завершеною, та й графиня Ешива його вже неабияк втомила. Вона, безперечно, була виняткова жінка та правителька, але, здавалося, що до знайомства з лицарем Арно й гадки не мала, що таке кохання й пристрасть. Перший чоловік помер, залишивши її з дітьми, за другого вона вийшла з розрахунку: Раймунд Триполійський був їй потрібен як сильний союзник, вони непогано знаходили спільну мову й поважали одне одного. Та якось у хвилину близькості графиня повідомила «своєму Арно», що її чоловіка було колись сильно поранено в пах, і відтоді він не міг виконувати подружній обов’язок.
Попри цей недолік, Раймунд був мужній і рішучий, певний час навіть виконував обов’язки регента Єрусалимського королівства. Йому вдалося приборкати свавільних васалів, заручитися підтримкою лицарських орденів і налагодити стосунки із Саладіном, який оцінив вплив та мужність графа Триполійського. Два правителі уклали своєрідний пакт про ненапад та свободу торгівлі – саме цими угодами противники Раймунда докоряли йому, стверджуючи, що граф продався невірним. Зрештою, вони домоглися усунення його від регентства й відсторонили від Єрусалимського двору.
Згодом новий король Ґвідо де Лузіньян намагався примиритися з Раймундом, але він не довіряв графу, оскільки угода між графом і султаном досі була чинною, а багато впливових феодалів королівства робили все можливе, щоб розірвати встановлене із султаном перемир’я.
Але поки зберігався цей хисткий мир, Саладін насолоджувався поверненою могутністю й відпочивав від ратних справ, а молодому королю Ґвідо перемир’я було необхідне для зміцнення свого становища в Єрусалимській державі.
У той час Мартіну нерідко доводилося мандрувати християнськими володіннями в Сирії, і він мусив визнати, що там панував лад: припинилися розбої на шляхах, прочани могли без перешкод відвідувати святі місця, процвітала торгівля, будувалися замки, прокладалися зрошувальні канали, скрізь буяли сади та виноградники. Навіть підвладні королю Єрусалимському мусульмани не хотіли зміни влади, адже отримали можливість спокійно обробляти свої поля й торгувати. Вони не повинні були сплачувати церковної десятини, яку мусив віддавати християнський люд.
Але
