така думка – прямими потомками скіфів!)
А здійснювався скіфський обряд побратимства так: у посудину з вином і кров’ю тих, хто давав клятву на вірну дружбу (кров брали з пальця правиці) занурювалася зброя – це міг бути кінчик меча або акінака, стріли чи лезо бойової сокири, наконечник дротика чи списа, після чого два побратими, обнявшись, одночасно пили напій з їхньою кров’ю і побратимство, скріплене в такий спосіб вважалося – і було насправді, – до скону віку міцнішим за родинні зв’язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись віддавав життя.
Оскільки ж війни у скіфів відігравали ледь чи не сакральну роль у їхньому житті і над усе шанувалися молодецтво, воїнська звага, хоробрість та самовідданість, то на цьому ґрунті й виник культ бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. Цим культом започаткувалися й утвердилися інші звичаї скіфів, що їх ми – з висоти свого віку і своєї моралі, – називаємо жорстокими, а в ті часи, у тих обставинах ми теж діяли б точнісінько так. Себто неодмінно б пили кров першого вбитого у бою ворога, знімали б скальпи з повергнених ворогів – все це не лише зміцнювало відвагу, а й виховувало непримиренність до ворогів і байдужість до власного життя, коли важливішим над усе ставали звага у бою, готовність до самопожертви при захисті товариства, сім’ї, народу, зрештою, рідного краю…
То в чому полягало «велике скіфське лихо»?
Виявляється (це ж треба, га?!.) «християнізація Русі запроваджувалася ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЗБАВИТИ НАРОД ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (виділення моє. – В. Ч.).
Ні більше ні менше, надруковано, як кажуть, чорним по білому.
Таке якось прочитав я в одній книзі (власне, брошурці) і був подивований: так ось для чого київський князь Володимир, прозваний пізніше Великим і Рівноапостольним, хрестив Русь у 988 році? Аби від скіфського лиха її позбавити, від їхнього драпіжництва! Лихочинства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грішним ділом, був певний (та й досі так вважаю), що християнізація Русі відбулася зовсім не у зв’язку зі скіфами та їхньою безжалісністю, інакше б це його – християнство, як і наших пращурів – тільки б принизило.
Але в чому ж полягало «ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО», яке, якщо вірити авторові, так нажахало Русь (між іншим, заднім числом!), що вона, бідолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?
Слава Богу, автор – до речі, кандидат наук (правда, технічних), лауреат Державної премії України з науки і техніки – дає й відповідь: «Так, у скіфів жінка була власністю чоловіка (а в кого вона у ті часи, чи й пізніше, протягом століть і століть не була оною? То що – заради цього довелося на Русі приймати християнство? – В. Ч.), а після його смерті переходила у власність спадкоємця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство! – В. Ч.); панувала кривава помста за принципом «око за око, зуб за зуб».
І
