й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто з тих, хто знав бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфеніги.
У хаті не було телефона. Я знав, що баба от-от помре, і для баби це також не було секретом. В умовах ізоляції наше спілкування могло сягнути неабиякої відвертості.
Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Рипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами й не сподівалася. Крім як такого огірчення. Баба виглядала всцєклою і напруженою, готовою атакувати.
Я запевнив, що я не огірчення, а, навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед своїм панотцем. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.
Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунка.
Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:
– Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хтозна, як там завтра буде.
І вона виїла все-все.
4
Так ми з нею і зажили.
Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще при оказії до кльозету. Дріботіла все з тією ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, тож одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи.
Зранку баба мала духовне життя: молилася, слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.
Після обіду в неї починалося життя мирське – баба слухала прямі включення Верховної Ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, знову-таки молячись. Телевізор говорив, та не показував – згоріла трубка.
Іноді вона бажала посидіти біля вікна – тоді я допомагав бабі залізти у високе крісло, накривав ноги ковдрою і гарно відхиляв фіранки, щоби їй було добре видно.
Я ходив у місто по продукти, варив їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Незмигним жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилося небо. Наша хата в селі
