вам?
Його формений піджак тримався на одному ґудзику, штани, незрозумілого кольору, тільки на пряжці, з-під якої виглядали труси. Взутий він був у різні чоботи, один з яких точно був не його. Він постійно його смикав.
– Ми їхали сюди в цьому вагоні, – почав Хомич.
– Вітаю.
– Дякую. Ми забули у вас гітару.
– Ні, у нас нема ніяких гітар, – одразу випалив той.
– Як це нема?!
– От так, нема й нема.
Провідник почав зачиняти двері. Хомичу це не дуже сподобалось. Він був налаштований забрати свою гітару. Силою відкривши двері, донеччанин зайшов усередину. Ми з його дівчиною перезирнулись. Я засміявся. За якусь мить Хомич вийшов із гітарою.
– Віддали!
– Я в цьому не сумнівався, – сказав я.
– П’ять гривень заплатив.
Тю, я думав, що він їх там метелить, а він – гроші. Ну, п’ять гривень, то й п’ять. Ми подалися до генделя, де сиділа вся донецька компанія. Добиралися десь із півгодини. Коли зайшли, усі вже нагрілись, заливаючи в себе алкоголь і… кефір. Спершу я навіть не повірив, що то кефір. Потім глянув на прилавок і побачив, що він і справді там продається…
До мене ми так і не поїхали. Дивлячись на цю ватагу, я подякував усім святим, що Хомич забув свою гітару. А то де б вони в мене помістилися? Надворі розвиднювалось. Ми випили по каві, погомоніли. Частина прибулих, незважаючи на сьому ранку, почала звалювати до своїх харківських знайомих. Мене це і втішало, і трішки напружувало.
Нарешті ми вийшли з генделика й попростували в напрямку Лопані. Щойно почали працювати магазини. Ми взяли білого вина й пішли на пристань. Я згадав Дімона, і мені захотілося його побачити. «Чоловіча дружба – це сила. Посварити двох друзів може хіба що якась незвичайна жінка або справжня стерва». На пристані ми дивились на воду й мріяли. Ментів не було. У таку рань! А донеччани потроху кудись зникали у своїх справах. А мені ставало якось легше дихати.
Ми домовилися зустрітись аж увечері перед виступом, у тій кафешці, де мали відбутися поетичні читання. День минув насичено й невимушено. Поетичні читання пройшли класно. Було багато молодих поетів, було багато слухачів. Я пив коньяк. Мені все подобалось. Моя Марія-Вишня їла картоплю фрі й сміялась. У всіх був гарний настрій. У мене теж, якби… Якби не мої колишні дівчата. «Мать його, що тут відбувається!» – лайнувсь я подумки й підійшов до однієї. Запропонував їй випити. Вона відмовилась.
– Дякую, що прийшла. Мені приємно, – сказав тоді я.
– Я дуже хотіла.
Чого вона хотіла, я не зрозумів – чи то прийти, чи чогось іншого.
– Може, усе ж вип’єш?
– Ні. Ти ж знаєш, я не п’ю.
Я це мав знати?!
– Ну, як ти? Як навчання?
– Добре. Часто з «дітьми».
Знову вона про них згадала. На цей раз це мене роздратувало. Для чого вона їх згадала?
– Ну, я піду. Мені ще
