буде джаз, – сказав я. – Ситуація під контролем.
Хоч про який контроль тоді йшлося, я й досі не можу збагнути, бо в той момент я б не відреагував навіть на задерту спідницю володарки титулу «Міс Світу-2008». Я був майже у відключці, але йшов на допомогу другові, яка йому, власне, не була потрібна.
Сяк-так я все ж спустився, і тепер уже й мої ноги погрузли в смердючій муляці. Дімон повзав туди-сюди і, здавалось, був цілком задоволений. Він насолоджувався, більше того – він був просто в нірвані. З його лиця не сходила посмішка. Чому саме він так радів, я точно не знаю, хоч підозрюю, тоді в ньому вирувала любов до Харкова. Я підійшов до нього. Із пристані долинало гучне «вилазьте».
– Ти чого тут? – спитав мене Дімон так, наче він срав, а я примостивсь поряд.
– Тебе рятувати прийшов, – з гідністю сказав я.
– Від чого?
І тут я підвис: а й справді – від чого?
– Від риби, – буркнув я.
– Якої нахрін риби, чуваче? Тут багно всюди, води як кіт наплакав, і в ній точно нема риби, максимум – великі мікроби, мінімум – малі мікроби. Якщо вони взагалі такі бувають, – додав він, почухавши потилицю.
– Тоді від смороду.
– Ти тепер смердиш не менше за мене, – знову логічно підсумував він.
– Ну, тоді пішли в якийсь дорогий паб, візьмемо собі чогось, а вони всі хай нас нюхають.
– Гарна ідея, – погодився Дімон і вперше в нашому діалозі промахнувся.
– Ні, це хрінова ідея. Давай просто ковтнемо трохи, обіймемося й заберемося звідси, інакше ми ніколи не відмиємося від цього жахливого смороду.
Тим часом одні «глядачі» з пристані забили на нас і піднялись сходами на набережну, а інші продовжували кричати: «Чуваки, не гоніть, вилазьте!»
– У тебе хоч є курити? – майже проскиглив Дімон.
Я глянув на пристань – моя сумка з усіма речами й відкритою пачкою цигарок стояла на місці.
– Ні. Усе там, – кивнув я в бік наплічника.
Він глянув на мій наплічник, потім на свій.
– Мої теж там.
Ми вирішили вилізти, узяти по цигарці, повернутися на місце річки й віднайти ніжність чоловічих дружніх обіймів. Так і зробили, однак назад нас не пустили, тож ми обійнялися «на поверхні». Захопившись повзанням у муляці, ми навіть не помітили, як вечір перетік у ніч. За якийсь час у місті мали вимкнути ліхтарі й зачинити останні кіоски. Треба було вирушати. Сходами на набережну ми здіймалися так, наче креслили зиґзаґ. Зійшовши, я побачив таку картину: якийсь пацан грав на баяні, а двоє моїх друзів танцювали.
– Що він грає? – спитав я.
– Французький шансон, – відповів приємний жіночий голос.
– Тут забагато світла, там було менше, – зауважив я.
– Утко, давай щось вип’ємо. Ми з тобою сьогодні ще нічого не пили, – сказав мені хтось.
– Хіба?.. Та все одно давай.
Насамкінець баяніст залишив мені свій домашній
