мене.
Ми довго гуляли під дощем, узявшись за руки, про щось говорили, потім пили каву. Нам здавалося, що ми знаємо одне одного давним-давно, нам було добре вдвох. Потім я провів її до автобуса й знову дивився на неї крізь скло, аж поки вона не поїхала. Хочете вірте, хочете ні, але через три дні наших побачень ми освідчились. Я сказав, що покохав її з першого погляду, а вона засміялася й відповіла: «І я тебе теж».
4
Тоді я працював на одну телекомунікаційну компанію, яка мені просто осточортіла. Мені було так «приємно» там працювати, що я, здавалося, не міг дихати на повні груди, а якщо точніше – не міг дихати взагалі.
Я вступив до вишу за розрахунком, але прорахувався. Це я зрозумів на четвертому курсі, коли спіймав себе на думці, що хочу звідти звалити. Однак повага до батьків не дозволила мені це зробити. Університет я таки закінчив. Але ще на четвертому курсі почалася моя «кар’єра» інженера зв’язку в цій-таки телекомунікаційній компанії. І починалась вона з посади стажера. Спочатку мені платили щось із п’ятсот гривень, потім приблизно шістсот, а потім я пішов на підвищення – отримав посаду інженера… систем. І тут почалось.
У мої обов’язки входило слідкувати за трьома регіонами України – Харківським, Полтавським і Сумським. Те, чим я займався, було не дуже цікаве й аж ніяк не романтичне. Словом, щодня рівно о дев’ятій починався робочий день. Рівно о дев’ятій треба бути на робочому місці, як штик. Запізнення – смерть. Рівно о шостій – робота закінчувалась. Але якщо йдеш з роботи на початку сьомої, то на тебе дивляться так, наче ти тікаєш звідти потайки. До того ж, тебе ще й записують у «чорний список». Моє прізвище було там ледь не на кожному рядку кожної сторінки. У відрядження я їздив часто, здебільшого в Полтавську область, найчастіше в Кременчук. За півтора року я був там разів сімнадцять. Сімнадцять… Сімнадцять… Місто непогане, але ж сімнадцять разів – це вже надто.
Кілька слів про тих, із ким мені доводилося працювати. Це щось на зразок команди супергероїв, у кожного свої можливості, але в моєму випадку – у кожного свої задрочки. Одного звали Армен. Він був родом із Вірменії. Там у них, мабуть, кожного другого чоловіка звати Армен, а решту – Арсен. Армен постійно ходив у чорному, а літом одягав синю футболку з написом «Вірменія». Чудовий пацан. Ми з ним потоваришували. Разом устрявали у всілякі халепи, разом вибиралися з них, а одна з наших поїздок на машині, коли ми були напідпитку, ледь не закінчилася доволі сумно.
Моїм гарним другом був також Валерій Петрович. Цей чоловік був дуже прямий. Він постійно мені казав, що я погано виглядаю, що довге волосся мені не личить, що я схожий із ним невідомо на кого, тільки не на людину, що мої кеди такі самі, як він носив, коли був малий і жив у дитячому будинку… Але я на нього ніколи не ображавсь. Ми з ним і досі дружимо. Хоч я його вже давненько не бачив.
А ще я пам’ятаю Романа. Йому було років тридцять п’ять. Його називали Карлсоном. І він постійно пересипав свою мову одними й тими штучками: «не было печали, просто уходило лето», «кстати, о птичках» і «тыш-ты-тырыш-тыш-тыш». Якось ми з ним поїхали на два дні до Києва «підвищувати кваліфікацію». Нам
