двору, чорт забирай?! – мовила вона. – Задля цього ти витягнув мене сюди і змусив чекати? Поки ти догулював відпустку, ми зібрали матеріал, зробили підводки, зняли вставки. Залишилося зробити основні зйомки у гральній залі, і по всьому. А ти мені кажеш: давай відмовимося від цієї дурки. Що сталося?
– Далеко не кожне запитання передбачає миттєву відповідь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу ні, значить, ні, і наразі цього достатньо. Не треба наполягати. І, до речі, дозволь нагадати: ви цю тему вирішили робити, коли мене не було… То що – за нас?…
Луїза до свого коньяку навіть не торкнулась.
– А чого ти мовчав раніше? Ти що, тільки сьогодні про це дізнався?
– Ми повернемося до цієї розмови. Згодом.
– Коли? – напосідала вона.
– Ніколи, якщо не зміниш тону!
Луїза завмерла, тоді граційно потягнулася до попільнички й акуратно витрусила вміст своєї люльки. Кінь посьорбував із келишка, спостерігаючи, як Луїза хлюпнула у файку коньяку й розтерла дерево м’яким фетром. Вона зосередилась на своїх рухах, вичищаючи вересові нутрощі від залишків тютюну. Здавалося, забула про співрозмовника, повністю переключивши увагу на свою забавку. Тоді сховала люльку у футляр, застібнула торбинку і підвела очі на офіціантку, що проходила поруч:
– Ви цукор до кави давали?
Паузу Луїза витримала не гірше від досвідченої актриси, повільно порахувавши до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров.
– Одну грудочку, – винувато відповіла офіціантка. – Не треба було?
Луїза махнула рукою – «дурниці, усе гаразд» – і лагідно запитала Коня:
– Коли?
– Що коли? – не зрозумів він.
– Коли повернемося до цієї розмови?
– Не знаю наразі. Знаю, що повернемося.
– То яке тістечко вибираєш?… – поцікавилася Луїза. – Я хочу сирник.
Вона звикла, що саме жінки, а не чоловіки надійніше тримають своє слово. Принаймні в її оточенні. Такий був її особистий досвід. Для більшості чоловіків, які їй зустрічалися, слова нічого не важили, були дешеві, як борщ. Дав слово – забрав. Пообіцяв – не зробив. Ляпнув – забув… І не робив собі з цих дурниць жодної проблеми – обставини, мовляв, змінилися, вчора думав так, нині інакше. Чоловік міг у запалі сказати щось справді образливе, а згодом здивуватися, що вона ці слова запам’ятала. Як в анекдоті: «Куме, ти що – обідився?…»
А Кінь словами не розкидався. Хоча іноді було незрозуміло, жартував чи був серйозний. Цю його особливість – відповідати за сказане – Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковість, а прояв характеру. А потім закохалася, як десятикласниця.
…Нічого не вдієш, доведеться набратися терпіння і дочекатися, поки він сам пояснить, що до чого.
3
Галя. Журнал «Цікаво жити»
Чи є життя після сорока п’яти? Чи це вже
