ми, сухими ганчірками, пензлями й олівцями, а ще витертим наждаком і тупими складаними ножами з надламаними лезами. Під стелею розгойдувалася потужна лампа, на стінах висіли вижовклі заводські плакати й кілька почесних грамот, отриманих за успіхи в греко-римській боротьбі. У майстерні пахло фарбою, лаком і старим деревом, а ще чужими помешканнями, з яких притягувалися сюди для ремонту й реставрації крісла, стільці, шафи та книжкові полиці.
Зранку в майстерні відчинялися вікна, що виходили на подвір’я, заросле травою та диким часником. Приміщення наповнювалося повітрям і глухими звуками вулиці. На подвір’ї росли також покручені яблуні, під ними робітники спорудили дві лавки, на яких теж можна було спати. Ще далі, за деревами, стояли покинуті прибудови, втім, продертися туди за плющем і травою було не так просто. А вже за ними громадилась цегляна стіна, частина давніших будівель, свого часу зруйнованих і забутих. Стіна обривалася на широку вулицю, що тяглася вгору, повз політехнічний, у бік центру. Улітку квартал зовсім порожнів, і подвір’я стояли тихі, як церкви в понеділок. Роботи ставало менше, працівники слухали радіо на мобільних телефонах.
Маріо працював тут від зими. У березні приміщення було вогке, сніг лежав під вікнами до середини квітня, і вони з напарником закушували ним – темним і твердим – вино з паперових пакетів. Напарник, Яша, працював у майстерні від самого початку, шефа пам’ятав із вісімдесятих – разом працювали на велосипедному, разом пішли у вільне плавання, потім шеф сів, Яша його вірно чекав, як морячка на пірсі, років десять тому, на початку двотисячних, шеф відбив підвал і влаштував у ньому реставраційну майстерню. Сам знаходив замовників, сам щось перекуповував, завозив уночі виловлені речі, приходив зранку з підозрілими клієнтами, легковажно піднімав ціну на старі комоди, з кимось зідзвонювався, когось уникав, мало з ким товаришував, мало кому подобався, мало цим усім переймався. Усю роботу робив Яша, який мав золоті руки й залізну печінку. Роки, втім, не робили його молодшим, і Яша замовив собі помічника. Шеф чужих не брав, хоча й своїм не довіряв. І тоді його близький приятель, Коля, порадив їм свого племінника, Маріо. Сказав, що на роботу краще брати знайомих: вони принаймні не вступатимуть до профспілок. Шеф погодився, часто говорив потім, що зробив добре діло, але говорив так, ніби шкодував за вдіяним. «Марік, – звертався він до нового підмайстра, – потрібно завжди шанувати батьків. Навіть якщо їх у тебе немає». Маріо справді ріс без тата, котрий свого часу виїхав із заготівельною бригадою на Північ і не повернувся, тож виховувала його мама, як уміла і могла, себто ніяк. У найбільш відповідальні моменти допомагав дядя Коля: він відмазав племінника від війська, він допоміг йому влаштуватися на заочне відділення, він час від часу підкидав роботу. Але ставився до малого з підозрою, тримаючи на відстані. Маріо це розумів, тож у свої тридцять довіряв лише провидінню. Хоча довіри воно відверто не заслуговувало.
Робота не була цікавою, проте й особливих зусиль від підмайстра не вимагала: Маріо тягав меблі, лакував деталі, зачищав дерево. Коли шеф вибігав у справах, Яша йшов за вином, а Маріо валявся на канапі й гортав старі газети, дивуючись прочитаному. Магазин із вином знаходився навпроти майстерні, вмурований у заводську прохідну. Яшу там знали й не любили. До учня свого Яша ставився з педагогічною ніжністю, навіть за вином бігав сам. Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надто вірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що у світі не лишилося жінок, з якими він не спав, і чоловіків, з якими він не пив. На роботу Маріо приходив у кедах, перемащених лаком, широких білих джинсах, так само залитих кольоровою хімією, і волонтерських швейцарських футболках, яких його мама тримала вдома цілий набір. Мав спокійний, дещо замкнутий характер і добру натуру, роботою не переймався, давно б звільнився, якби не Коля. Колю він боявся, Коля пригнічував його своєю нав’язливою байдужістю. З усім іншим у Маріо проблем не було: друзів не мав, з мамою жив разом, але розмовляв рідко, оскільки нічого нового мама йому не розповідала, а зі старого й давно відомого йому мало що подобалось. Любив спати вдень, під час сієсти йому зазвичай снилося щось екзотичне та загрозливе – змії з головами жінок, лисиці, що співали оперними голосами, будинки у вогні й ріки, над якими літали дракони. Прокинувшись по обіді, він вилізав через вікно на подвір’я й сидів на лаві. Його обступали пси, втім, без особливого завзяття – що можна взяти з такого дивного пасажира, який пахне лаком і деревом, що в нього може бути в кишенях, окрім цвяхів, мотузок, схожих на кулеметні набої металевих прямовисів і гострих циркулів? Іноді Маріо лишався працювати вночі. Вмикав настільні лампи, і до кімнати відразу ж тяглися комахи та жуки, обпікаючись і падаючи на підлогу. Маріо блукав кімнатою,і жуки весело хрускотіли під його ногами, мов горіхи.
Тієї ночі він теж не спав, тримаючи в собі цей стан довгого безсоння, втому, що приходила на ранок, відчуття неприв’язаності до руху планет у небесах. До тридцяти років він навчився радіти часові, який минає, і не шкодувати, що він минає так швидко. Звички його давно виробились, неспокій розсмоктався, залежності набули чіткості. Улітку особливо гостро хотілося не засинати, зберігаючи в собі примарність і минучість
