хоч вікна одного з будинків, що витяглись широким та високим колом, горять нестерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля – миготіння вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку – до великої літери М. За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слухові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією. Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомобільних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосередженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службовий вхід біля стоянки.
У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш поодинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети – готувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями. Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наявність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або доручать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортиментом. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе робити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має працювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскраво, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.
Що це буде за робота, вона наразі не знала.
– Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, – зупинилась, зробивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.
– Ну подивись, – не одразу відповів брат, стишивши хід. – Роздивись. А тоді щось вирішимо.
Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з книгарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не було чути слів.
– Слухай, – йому було важливо залишити сестру не саму, – ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен продавець-консультант.
Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твердій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки – рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управляючого та його супутницю.
– Це Кароліна, моя сестра, – сказав він. – А це – Оля.
Дівчата усміхнулись одна одній.
– Я просто подивлюсь, – випередила будь-які пояснення та пропозиції Кароліна. – Я тут залишусь, а потім, – вона подивилась на брата, – тебе знайду.
Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її плечі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.
– Дати тобі супроводжуючого?
