в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столиками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очікуванні замовленої кави.
Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою ручкою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди врізались у пухкі пальці.
– Це замша чи нубук? – жінка вивернула ремінець защіпки.
Її запитання призначалось невідомо кому.
– Нубук-ойл! – поспішила на допомогу продавчиня. – Нубук, захищений від вологи!
– Тридцять восьмий є? – знову звернення ні до кого, з помахом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. – Джи-повнота?
Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметься як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє… ось ці, скажімо, міряє – фіолетові, на шпильках, тридцять восьмого розміру. А вужчі у вас є? – запитує, нормально запитує, дивлячись людині в очі – мені треба вужчі, а це – джи-повнота… Кароліна переводить погляд на сабо, що стоять на поличці поруч. Так, зрозуміло, не треба шпильок! Сабо – ось її усвідомлений, остаточний вибір. Вони самі до неї просяться, шкіряні, улюбленого життєрадісно-сонячного кольору, вона носитиме їх під джинси та хурмову камізельку. Хоча ось ці сандалі на низькому підборі, з кількома тоненькими замшевими пасочками – теж потрібна річ. Та що там – потрібна! Необхідна річ. Це замша чи нубук? – запитала б вона. – А ні, замша, бачу-бачу. А то було подумала, що це нубук-ойл…
Що більший вибір – то важче визначитись. Це не районний універмаг, де одна полиця на лампочки, капці та липучки для мух. Тут взуття стоїть, як військо в наступі, вишикувавшись від підлоги до стелі, згори донизу, на десятки метрів по обидва фланги. Розстановку сил здійснено за всіма законами психологічної атаки. Дивись і тримай себе в руках. Уявні плани змінюються блискавично; порожній гаманець до захопливої гри «якби я мала дві тисячі гривень» не має жодного стосунку. Головне – вчасно зупинитись, аби вибратись зі своїх фантазій без помітних втрат.
Сумки вигулькнули, вдарили по очах важкою артилерією, остаточно обеззброїли. Ну як тут працювати? Як голодному тістечка продавати. Ось цю лаконічну досконалість, без жодної зайвої деталі, без жодної блискучої прикраси, вона купить собі одразу, як тільки заробить перші пристойні гроші. Якщо міняти свій улюблений затертий наплічник – то тільки на це диво кольору вишневого листя.
– Допомогти?
Кароліна забула про існування продавців. Подякувала, вийшла з відділу, встигнувши однак зауважити оцінюючий погляд на своїх кросівках.
У відділі з білизною знову накотило. Ці мереживні спокуси, ці сіточки, бантики, атласні стрічки, шовк, гіпюр, поролон, силікон були ще більш привабливими, аніж зелена сумка та жовті сабо. Набрати повний кошик, сховатись біля дзеркала і міряти, міряти, міряти.
Чоловічий
