поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавістю подивився на Кароліну.
У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стрижене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, теплий колір довіри.
– Як вийде, – ухилилась від відповіді Кароліна, а подумки, для себе, додала: «Назавжди».
Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж залізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон вагона, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений автомобілями.
– Це що? – вихопилось у неї.
– Центр Львова, – усміхнувся чоловік.
Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг – сорочка, краватка, піджак – робили його старшим на вигляд.
Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коментували.
– Горобина, – кивнув він за вікно. – Ви знаєте, – він нахилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, – у Європі… скажімо, у Швеції… людям доплачують з державних фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику. Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.
Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:
– Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платитимуть за те, аби ці дерева не рубали…
– Ви… еколог?
– Ні. Я менеджер з продажу… Очищувачі води продаю. А ви що робите?
– Їду до брата, – і потягнулась за рушником.
Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажання розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у руках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від нього варто чекати.
Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей молодик з темно-рудими вусами й чубом – і переключився на своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й погодилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигляду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буханець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.
– Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!
Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.
– Оливки чи маслини? – запитав, накривши долонею напис на ще одному пакунку з валізи. – Що більше любите?
– Оливки, – сказала вона навмання.
Він зрадів.
– І я!
На столик лягла яскрава
