вам потрібно перевдягнутись…
Кароліна швидко постелила собі; скинувши джинси та бобку, гулькнула під простирадло в колготах та футболці. Вона не мала в що перевдягнутись. І відвернулась обличчям до стіни.
Він намагався не шуміти. Разом з ним до купе зайшла свіжість зубної пасти, легке шурхотіння тканини. Скинуті туфлі м’яко зіткнулись на підлозі. У купе зробилося темно.
– Добраніч, – пошепки сказав він.
Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані руки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чужі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засинають, удвох в купе, за зачиненими дверима?…
Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:
– Через сорок хвилин – Київ.
Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядька з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві палички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А пригадала – після стуку в двері – що вона в поїзді, у купе з Панчем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не сповзло простирадло.
Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Сухе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий – на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається – і уважно оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алергія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди. Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно слухняно лягло на плечі – можна показуватись сусідові.
– Ви в метро чи як? – запитав свіжий та усміхнений Павло.
– Мене зустрінуть, – відповіла вона.
Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. Навмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з гаманцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.
Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схвильовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.
– Я сама, – відповіла вона, – я на метро хочу покататися.
Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро «Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу – одразу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.
– Я сама доїду, – вперлася вона.
Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квартири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Марина добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона знайде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків – і тепер має номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила б.
Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати брата чи взяти таксі – ці варіанти їй зараз не підходили.
Метро зустріло неймовірною
